Сержант П. Ґегаловуд. Кийком? Як Нолу?
Тревіс Довн. Так.
Сержант П. Ґегаловуд. Те саме знаряддя вбивства?
Тревіс Довн. Так.
Сержант П. Ґегаловуд. То де він?
Тревіс Довн. Це службовий кийок. Ми ще тоді з Праттом вирішили: він сказав, що найкращий спосіб сховати знаряддя вбивства — це залишили його на видноті. Кольт і кийок були в нас при боці, коли ми шукали Нолу.
Сержант П. Ґегаловуд. То чому ви врешті позбулися кольта? І як той кольт і ланцюжок опинилися в Роберта Квінна?
Тревіс Довн. Дженні квапила мене. І я поступився. Після вбивства Пратта вона перестала спати. Дійшла до краю. Сказала, не можна тримати це вдома, — якщо поліція, розслідуючи вбивство Пратта, знайде їх, нам гаплик. І таки переконала мене. Я хотів закинути їх у море, де б їх ніхто не знайшов. Але Дженні так перелякалася, що випередила мене і, нічого мені не сказавши, попросила батька це зробити.
Сержант П. Ґегаловуд. Чому батька?
Тревіс Довн. Гадаю, вона не зовсім мені довіряла. За тридцять три роки я не позбувся того ланцюжка, то вона боялася, що й тепер не зможу. Вона завжди вірила батькові й у всьому покладалася на нього, вважала, що тільки він може їй допомогти. І він поза будь-якими підозрами… Старенький, простодушний Роберт Квінн.
9 листопада 2008 року
Дженні забігла до батьківської хати. Знала, що матері немає вдома. Батька вона знайшла у вітальні.
— Тату! — заволала вона. — Тату, потрібна твоя допомога!
— Що сталося, Дженні?
— Не питай. Мені треба, щоб ти викинув оце.
Вона простягнула йому пластиковий пакет.
— Що це?
— Не питай. Не відкривай. Це дуже важливо. Лише ти можеш мені допомогти. Мені треба, щоб ти закинув це кудись, де ніхто не буде шукати.
— У тебе проблеми?
— Так. Здається, так.
— Добре, доцю. Заспокойся. Я зроблю все, щоб тебе захистити.
— Головне, не відкривай пакет. Просто позбудься його назавжди.
Щойно донька пішла, Роберт відкрив пакет. Побачивши вміст, він, злякавшись, що його донька вбивця, вирішив тієї ж таки ночі викинути все це в озеро коло Монберрі.
Із показань Тревіса С. Довна
Тревіс Довн. Дізнавшись, що старого Квінна затримали, я збагнув, що нам кінець і треба діяти. Я вирішив усе зіпхнути на нього. Бодай на якийсь час. Я знав, що він стане прикривати дочку і кілька днів протримається. За той час ми з Дженні були б у якійсь країні, що не видає злочинців. Я почав шукати докази проти Роберта. Понишпорив у родинних альбомах Дженні, сподіваючись знайти світлину Роберта і Ноли, щоб написати на звороті щось викривальне. І тоді на очі потрапив знімок Роберта з чорним «монте-карло». Приголомшливий збіг! Я ручкою написав дату, серпень 1975 року, і приніс вам сюди.
Сержант П. Ґегаловуд. Пане Довне, пора вже розповісти, що ж насправді сталося 30 серпня 1975 року…
— Вимкніть його, Маркусе! — вигукнув Гаррі. — Вимкніть, благаю вас! Я не можу це більше слухати.
Я негайно зупинив плеєр. Гаррі плакав. Він підвівся і почав дивитися у вікно. Надворі йшов великий лапатий сніг. Осяяне світлом місто було чудове.
— Вибачте, Гаррі.
— Яке гарне місто Нью-Йорк, — пробурмотів він. — Я часто думаю, як би склалося моє життя, якби я лишився тут і не поїхав улітку 1975 року до Аврори.
— Ви так і не дізнались би, що таке кохання, — сказав я.
Він дивився в пітьму.
— Як ви збагнули, Маркусе?
— Що збагнув? Що «Початки зла» написали не ви? Незабаром після арешту Тревіса Довна. Вся преса почала гудіти про цю справу, і за кілька днів мені зателефонував Елайджа Стерн. Він дуже хотів побачитися.
П'ятниця, 14 листопада 2008 року.
Маєток Елайджі Стерна біля Конкорда, Нью-Гемпшир