Об одинадцятій вона вийшла з дому. Як завжди, роззирнулася навсібіч. Вона так і сяяла від щастя. На ній була прекрасна червона сукня. Побігла до поштової скриньки, всміхнулася, побачивши лист і теку. Швиденько пробігла очима і раптом заточилася. Обливаючись слізьми, кинулася до хати. Вони не поїдуть разом. Гаррі не чекатиме її в мотелі. Його останній лист був прощальний.
Вона ввійшла до кімнати і впала на ліжко. Чому? Чому він відмовляється від неї? Навіщо запевняв, що вони завжди кохатимуть одне одного? Вона погортала рукопис: що це за книжка, він ніколи не казав про неї? Сльози падали на папір, залишаючи на ньому плями. То були їхні листи, в книжці були всі їхні листи, і останній теж, ним книжка й закінчувалася: від самого початку він брехав їй. Він не збирався з нею тікати. Вона так плакала, що в неї почала боліти голова. Їй було так погано, що хотілося вмерти.
Двері нечутно відчинилися. Батько почув, що вона плаче.
— Що сталося, дитино моя?
— Нічого, тату.
— Не кажи так, я ж бачу, щось сталося…
— Тату, мені так сумно! Так сумно!
Вона кинулася батькові на шию.
— Не підходь до неї! — раптом крикнула Луїза Келлерґан. — Вона не заслужила любові! Не підходь до неї, Девіде, чуєш?
— Облиш, Ноло… не починай знову!
— Замовкни, Девіде! Ти нікчема! Ти не здатен на вчинки! Тепер я сама маю розібратися з нею!
— Ноло, Христом Богом тебе прошу, заспокойся! Заспокойся! Я більше не дам тобі себе кривдити!
— Облиш нас, Девіде! — викрикнула Луїза і різко відіпхнула чоловіка.
Він безсило відступив у коридор.
— Ану йди сюди, Ноло! — заволала мати. — Сюди йди! Ось я тобі зараз дам!
Двері зачинилися. Панотець Келлерґан завмер. Йому залишалося тільки слухати, що там коїться в кімнаті.
— Мамо, пожалій мене! Годі! Перестань!
— О ні, я тобі зараз покажу! Ось що роблять із дівчатами, які вбили свою матінку!
Панотець побіг до гаража і ввімкнув програвач на повну гучність.
Весь день у хаті й на подвір’ї гриміла музика. Перехожі недобре зиркали на вікна. Декотрі з розумінням кивали: всі знали, що коїться у Келлерґанів, коли там звучить музика.
Лютер і з місця не рушив. Сидів за кермом «шевроле», непримітного поміж інших авто, що вишикувалися вздовж тротуару, і не зводив очей із будинку. Чому вона плаче? Їй не сподобався лист? А книжка? Вона теж їй не сподобалася? Чому стільки сліз? Адже він так старався. Він написав для неї книгу про кохання, від цього не треба плакати.
Він пробув там до шостої вечора. Не знав: чекати, коли вона знову вийде, чи то подзвонити у двері. Він хотів побачити її, сказати, що не треба плакати. Аж ось вона з’явилася в садку, вислизнувши через вікно. Озирнула вулицю, щоб упевнитися, чи не побачив хтось, і, скрадаючись, пішла хідником. Через плече в неї висіла шкіряна торбинка. Потім побігла. Лютер увімкнув двигун.
Біля неї зупинився чорний «шевроле».
— Лютер? — здивувалася Нола.
— Не плаш… Я прошто прийшов тобі шкажати, шо не трепа плакати.
— Ох, Лютере сталося таке лихо… Забери мене! Забери!
— Куди ти йдеш?
— Якнайдалі від усіх.
Не чекаючи, що він на це скаже, сіла на передньому сидінні.
— Вези мене, любий мій Лютере! Мені треба потрапити в мотель «Морський берег». Не може бути, що він не кохає мене! Ми кохаємо одне одного так, як ніхто не кохав!
Лютер послухався. Ні він, ні Нола не помітили патрульного авто на перехресті. Тревіс Довн уже вкотре проїздив повз дім Квіннів, чекаючи, коли Дженні залишиться сама, щоб подарувати їй букет диких троянд. Він спантеличено дивився, як Нола сідає в якусь незнайому автівку. За кермом був Лютер, він упізнав його. Тревіс пропустив «шевроле» вперед і трохи згодом рушив за ним услід: не можна було втрачати його з очей, але їхати занадто близько теж не слід. Йому дуже кортіло дізнатися, чому Лютер весь час вештається в Аврорі. Стежить за Дженні? Нащо він везе кудись Нолу? Надумав щось протизаконне? Він навіть узяв було рацію, щоб викликати підмогу і затримати Лютера, якщо той опиратиметься. Та відразу ж схаменувся: йому не хотілося зв’язуватися з колегами. Він усе владнає сам, по-своєму. Аврора — спокійне містечко, то нехай таким і залишається, він подбає про це. Провчить Лютера так, щоб той до нових віників пам’ятав, щоб і духу його тут більше не було. І він знову подумав: як могла Дженні закохатися в цю потвору?