— Ох, добре, що зателефонував! Їду.
— Ми поїдемо до Канади. Люблю Канаду. Житимемо в гарній хатинці на березі озера. Ми будемо такі щасливі!
Лютер сидів на поваленому дереві й, усміхаючись, слухав Нолині мрії.
— Шудовий план, — сказав він.
— Атож. Котра година?
— Майже за шверть шьома.
— То мені пора. Я мушу прийти рівно о сьомій у восьмий номер. Хай там як, а нам уже ніщо не загрожує.
Але цієї миті почувся тріск, а потім голоси.
— Поліція! — перелякалася Нола.
Пратт із Тревісом прочісували ліс, вони рухалися краєм, уздовж берега, з кийками в руках.
— Іди, Ноло, — сказав Лютер. — Іди, я жалишушя тут.
— Ні, я тебе не покину!
— Ох, та йди вже! Іди! Ти вштигнеш діштатися до мотелю. Гаррі там! І їдьте хутчшій! Якомога швидше. їдьте і пудьте шашливі.
— Лютере, я…
— Прошавай, Ноло. Будь шашлива. Люпи мою книжку так, як мені хотілошя б, шоп ти люпила мене.
Вона плакала. Помахала йому рукою і зникла поміж деревами.
Полісмени хутко наближалися. Метрів за сто вони угледіли його.
— Це Лютер! — зарепетував Тревіс. — Це він!
Лютер так само сидів на поваленому дереві. Він і з місця не рушив. Тревіс кинувся до нього, згріб за комір і струсонув.
— Де дівчинка? — заревів він.
— Яка дівшинка? — запитав Лютер.
Він намагався розрахувати подумки, скільки часу треба Нолі, щоб дістатися до мотелю «Морський берег».
— Де Нола? Що ти з нею зробив? — повторив Тревіс.
Лютер мовчав, і тоді начальник поліції Пратт підійшов ззаду, вхопив його за ногу і одним ударом кийка розтрощив коліно.
Нола почула крик. Вона здригнулася і завмерла. Вони знайшли Лютера і б’ють його. Вона вагалася тільки мить: треба повернутися, щоб полісмени побачили її. Через неї йому перепаде, це погано. Вона повернула вже назад, та чиясь долоня лягла їй на плече. Вона обернула голову і сахнулася.
— Мама?
Лютер лежав на землі з переламаними ногами і стогнав. Тревіс і Пратт по черзі гамселили його кийками і ногами.
— Що ти зробив із Нолою? — волав Тревіс. — Ти скривдив її, так? Скривдив? Недоумку ти паскудний, як ти міг її скривдити!
Лютер шалено кричав, благаючи їх припинити це.
— Мамо, це ти?
Луїза Келлерґан лагідно всміхнулася доньці.
— Що ти тут робиш, люба? — запитала вона.
— Я втекла з дому.
— Чому?
— Бо я хочу до Гаррі. Я так його кохаю!
— Ти не повинна покидати батька самого. Йому буде погано без тебе. Ти не можеш отак собі взяти й піти…
— Мамо, вибач мені за те, що я з тобою зробила…
— Вибачаю, доню. Але тепер ти повинна перестати себе катувати.
— Добре.
— Обіцяєш мені?
— Обіцяю, мамо. І що мені робити тепер?
— Повертайся до тата. Ти йому потрібна.
— А Гаррі? Я не можу його втратити.
— Ти його не втратиш. Він тебе зачекає.
— Справді?
— Так. Він чекатиме тебе все життя.
До неї знову долинув крик. Лютер! Вона кинулася назад, до того поваленого дерева. Вона кричала, щосили кричала, щоб припинити це катування. Ось вона виринула з чагарів. Лютер лежав на землі. Мертвий. Начальник Пратт і полісмен Довн розгублено стояли над тілом. Усе довкола було залите кров’ю.
— Що ви накоїли? — вигукнула Нола.
— Нола? — запитав Пратт. — Але ж…
— Ви убили Лютера!
Вона кинулася на Пратта, але він дав їй ляпаса. З носа в дівчинки зацебеніла кров. Вона затремтіла від жаху.
— Вибач, Ноло, я не хотів… — пробурмотів Пратт.
Вона позадкувала.
— Ви… ви вбили Лютера!
— Ноло, зачекай!
Вона чимдуж кинулася тікати. Тревіс хотів було згребти її за волосся і видер цілий жмут білявих пасом.
— Ох, лови її! — зарепетував Тревісові Пратт, — швидше лови!
Вона продерлася крізь чагарі, подряпавши щоки, і вибігла на узлісся. Дім. Дім! Вона побігла до кухонних дверей. З носа хлистала кров, обличчя було заюшене. Перелякана Дебора Купер відчинила двері і впустила її.
— Рятуйте! — зойкнула Нола. — Викличте швидку!
Дебора знову побігла до телефону, щоб зателефонувати в поліцію.
Нола відчула, як чиясь дужа рука затиснула їй рота. Тревіс підняв її й поніс. Вона відбивалася, але він міцно тримав її. Але вийти з дому не встиг: до вітальні повернулася Дебора Купер. Вона заверещала від жаху.