— А що з вашим романом? Адже видавець чекає його наприкінці цього місяця?
Я понурився.
— Немає роману. Немає в мене ідей.
— Як це — немає ідей?
Я нічого не відповів і змінив тему розмови, діставши з кишені оту газетну сторінку, що видер у «Кларксі» кілька годин тому.
— Гаррі, — сказав я, — мені хочеться збагнути. Я хочу знати правду. Не можу забути про той ваш дзвінок кілька днів тому. Ви побивалися над тим, що вчинили з Нолою…
— То були емоції, Маркусе. Мене щойно затримала поліція, я мав право на один дзвінок, і єдиний, кому я міг сказати, були ви. Сказати не про те, що мене заарештували, а що вона загинула. Бо лише ви знали про неї, й мені треба було з кимсь поділитися горем… Усі ці роки я гадав собі, що вона жива. А з’ясувалося, вона вже давно мертва… Вона мертва, і я відчуваю провину, хоч як тут крути. Я винен, що не зумів її захистити… Але я не завдав їй ніякої шкоди, присягаюся, я не винен у тому, що мені закидають!
— Та вірю я вам… Що ви сказали поліції?
— Правду. Сказав, що не винен. З якого це дива звелів би я садити кущі в тому місці, га? Це ж якась маячня! Сказав також, що гадки не маю, як опинився там рукопис, та вони мусять знати, що написав я ту книжку для Ноли і про Нолу, до того ж перед самісіньким її зникненням. Сказав, що ми кохали одне одного. Що влітку того року в нас були стосунки, і на основі тих подій я написав роман. Він був у мене в двох примірниках: рукописний варіант і машинопис. Нолу завжди цікавило те, що я писав, вона допомагала навіть переписувати мої чернетки. Машинописна копія десь поділася саме перед тим, як Нола зникла… Я подумав, що вона взяла почитати, вона часом так робила. Читала мої тексти, а потім казала, сподобалося чи ні. Брала їх, не питаючи дозволу… Та цього разу я не міг запитати, чи то вона взяла мій рукопис, бо Нола зникла. І лишився в мене тільки рукописний примірник роману «Початки зла», і за кілька місяців він здобувся на величезний успіх.
— І ви справді написали цей роман для Ноли?
— Так. Бачив я по телевізору, що його вилучають із продажу.
— А що ж було у вас із Нолою?
— Роман, Маркусе. Закохався я в неї. І, гадаю, це мене й погубило.
— А що ще є у поліції проти вас?
— Хтозна.
— А скринька? Де та ваша скринька з листом і світлинами? Я не знайшов її у вас удома.
Він не встиг відповісти: двері відчинилися, і він дав мені знак мовчати, — увійшов Рот. Адвокат підійшов до нас і, поки вмощувався за столом, Гаррі взяв записник, що лежав переді мною, і написав декілька слів, які я не встиг прочитати.
Рот завів розмову про перебіг справи і про юридичні процедури. Потім, пробалакавши з півгодини, запитав Гаррі:
— Може, ви пропустили якусь подробицю стосовно Ноли? Я маю знати все, це дуже важливо.
Запала мовчанка. Гаррі довго дивився на нас обох, потім сказав:
— Так, є одна деталь, що ви повинні знати. Йдеться про 30 серпня 1975 року, коли Нола зникла. Увечері ми мали з нею зустрітися…
— Зустрітися? — перепитав Рот.
— Поліція питала мене, що я робив увечері 30 серпня 1975 року, і я сказав, що був у місті. Та я збрехав. Це був єдиний раз, коли я сказав неправду. Тієї ночі я був на околиці Аврори, в номері мотелю, розташованого біля першої автостради у напрямку Вермонту. Мотель звався «Морський берег», він і досі там є. Я сидів у восьмому номері на ліжку й чекав, напарфумлений, немов підліток, із букетом блакитних гортензій, її улюбленими квітами. Ми мали зустрітися о сьомій вечора, я чекав, але вона не прийшла. О 21.00, коли вона вже запізнювалася на дві години, — а вона ніколи не запізнювалася, ніколи, — я поставив гортензії до умивальниці, щоб вони не зів’яли, й увімкнув радіо, щоб відігнати похмурі думки. Ніч була задушлива, передгрозяна, я обливався потом у суконному костюмі. Дістав із кишені записку і, мабуть, усоте перечитав її. Записку вона написала мені кілька днів тому, і я ніколи не забуду того любовного послання.
«Не хвилюйтеся, Гаррі, не хвилюйтеся за мене, я знайду як приїхати туди до вас. Чекайте мене у восьмому номері, мені подобається це число, воно моє улюблене. Чекайте на мене в тій кімнаті о сьомій вечора. А потім ми поїдемо звідси назавжди.
Я так вас кохаю.
Ніжно-ніжно.
Нола».
Я спам’ятався, коли по радіо повідомили, що вже 22-а година. Десята вечора, а Нола досі не прийшла. Врешті-решт я заснув, упавши вбраний на ліжко. Коли розплющив очі, був уже ранок. Радіо знай балакало. І в новинах о сьомій ранку прозвучало повідомлення: «…загальна тривога в містечку Аврора. Вчора, о дев'ятнадцятій годині, зникла п'ятнадцятирічна школярка Нола Келлерґан. Поліція буде вдячна за будь-яку інформацію про її місцезнаходження. […] За останніми даними, Нола Келлерґан була вбрана у червону сукню […]». Я перелякано схопився на ноги. Викинув квіти і подався до Аврори, навіть не вмившись і не зачесавшись. Кімнату я оплатив наперед.