— Гаррі, я боюся.
— Я й не сумнівався в цьому. Тим краще, бо як не боїшся, то й не переможеш. Пам’ятайте, боксувати — це як писати книжку… Не забули? Перший розділ, другий…
— Ага. Раз — ударив. Два — поклав на місці…
— Чудово, чемпіоне. Готові? Бачите, ми у фіналі чемпіонату, Маркусе! Ми вийшли у фінал! Подумати лишень, геть недавно ви билися тільки з боксерською грушею, а зараз — у фіналі чемпіонату! Чуєте, диктор каже: «Маркус Ґольдман, тренер — Гаррі Квеберт, Берроузький університет». Це ми. Гайда!
— Зачекайте, Гаррі.
— Що?
— У мене для вас є подарунок.
— Подарунок? Ви певні, що зараз вдала мить для подарунка?
— Цілком певен. Я хочу, щоб ви отримали його до поєдинку. Він у мене в торбі, візьміть. Не можу вручити його сам, бо я в рукавичках.
— Диск?
— Авжеж, це збірка! Я зібрав вашу тридцять одну пораду, все найважливіше. Про бокс, про життя, про книжки.
— Дякую, Маркусе. Я дуже зворушений. Готові до бою?
— Ще й як!
— Вперед.
— Зачекайте, у мене ще одне запитання…
— Маркусе, пора!
— Але ж це важливо! Я ще раз переслухав ваші записи, але відповіді не знайшов.
— Добре, запитуйте. Я слухаю.
— Гаррі, як дізнатися, що книжка закінчилася?
— Книжки — це як життя, Маркусе. Насправді вони ніколи не закінчуються.
Епілог
Жовтень 2009 року (через рік після виходу книжки)
— Про хорошу книжку, Маркусе, судять не лише за її останніми словами, а й за впливом усіх попередніх слів укупі. Десь через півсекунди після того, як людина дочитала вашу книжку до останнього слова, вона повинна залишатися під владою сильного почуття: на мить вона має забути про все, крім того, що допіру прочитала, дивитися на палітурку і всміхатися з легеньким смутком, бо їй бракуватиме ваших героїв. Хороша книга, Маркусе, — це книга, прочитавши яку, люди шкодують, що вона закінчилася.
На березі в Гусячій бухті, 17 листопада 2009 року
— Подейкують, ви написали нову книжку, письменнику.
— Це правда.
Ми сиділи з Ґегаловудом біля океану і пили пиво.
— Новий успіх неймовірного Маркуса Ґольдмана! — вигукнув Ґегаловуд. — І про що вона?
— Сподіваюся, ви прочитаєте. Тим більше, що і про вас там є.
— Справді? Можна глянути?
— І не мрійте, сержанте.
— Якщо книжка погана, повернете мої грошенята.
— Ґольдман більше не повертає грошей, сержанте.
Він засміявся.
— Скажіть, письменнику, хто вам підказав відбудувати цей дім і зробити його будинком для творчості молодих письменників?
— Якось саме на думку спало.
— «Письменницький дім імені Гаррі Квеберта». Як на мене, звучить дуже вдало. Та й узагалі, ви, письменники, такі люди, що качаєтеся наче вареники в сметані. Приїздити сюди, милуватися океаном, писати книжки — я від такої праці теж не відмовився б… Бачили сьогоднішню статтю в «Нью-Йорк Таймс»?
— Ні.
Він дістав з кишені газету, розгорнув і прочитав:
«Чайки Аврори», новий роман, який не можна не прочитати. Лютер Калеб, помилково обвинувачений у вбивстві Ноли Келлерґан, геніальний письменник, талант якого досі був невідомий. Видавництво «Шмід і Гансон» віддає належне цій людині, оприлюднивши посмертно блискучий роман про стосунки Ноли Келлерґан і Гаррі Квеберта. У цьому чудовому творі йдеться про те, як зв’язок із Нолою Келлерґан надихнув Гаррі Квеберта написати «Початки зла».
Він згорнув газету і зареготав.
— Чого це ви, сержанте? — запитав я.
— Нічого. Ви просто геній, Ґольдмане! Просто геній!
— Не лише поліція вміє віддавати данину, сержанте.
Ми допили пиво.
— Завтра повертаюся в Нью-Йорк, — сказав я.
Він понурив голову.
— Приїздіть до нас інколи. Просто побачитися. Це буде радість передовсім для моєї дружини.
— Охоче.
— До речі, ви так і не сказали: яка назва вашої нової книжки?
— «Правда про справу Гаррі Квеберта».
Лице його стало замислене. Ми попрямували до автомобілів. Небо стрімко розітнула зграя чайок. Ми провели їх поглядом, потім Ґегаловуд озвався знову:
— Що тепер робитимете, письменнику?
— Якось Гаррі сказав: «Надайте сенсу своєму життю. Життю надають сенсу дві речі: книги і кохання». Завдяки Гаррі я знайшов книги. Тепер шукатиму кохання.