— І все це за десять днів?
— Я балакав про це з Барнаскі, щоб заспокоїти його…
— Що? Ти…
— Послухай, Марку, і не казись! Барнаскі вважає, що це унікальна нагода! Каже, що Маркус Ґольдман, який розповідає про Гаррі Квеберта, — це число з сімома нулями. Це може бути книжка року. Він готовий переписати угоду з тобою. Він пропонує все почати з нуля: нова угода, що скасовує попередню, аванс у півмільйона доларів. Розумієш, що це таке?
Я чудово розумів: така книжка воскресила б мою письменницьку кар’єру, то був би бестселер, гучний успіх, та ще й купа грошей на додачу.
— Чому Барнаскі робить це для мене?
— Не для тебе, а для себе він це робить. Марку, ти собі і не уявляєш — про цю справу зараз усі говорять. А книжка про неї стане найбільшим успіхом століття!
— Навряд чи я зможу. Розучився писати. І хтозна, чи й умів. А розслідувати… На це є поліція. Не вмію я провадити слідство.
Дуґлас наполягав.
— Марку, така нагода випадає раз у житті!
— Я подумаю.
— Якщо ти кажеш, що подумаєш, значить, що ти не думатимеш про це.
Після цих слів ми зареготали: він мене добре знав.
— Дуґу… А можна закохатися в п’ятнадцятирічне дівча?
— Ні.
— Чого ти такий впевнений?
— Та я ні в чому не впевнений.
— А що таке кохання?
— Марку, змилуйся наді мною, годі цієї філософії…
— Але ж він її любив, Дуґласе! Гаррі страшенно закохався в цю дівчину. Ми бачилися сьогодні у в’язниці, він розповідав: вони зустрілися на березі океану, коло його будинку, він побачив її й відразу ж закохався. Чому саме в неї, а не в іншу дівчину?
— Не знаю, Марку. Але хотів би я знати, що тебе так поєднує з Квебертом?
— Неперевершений, — відказав я.
— Хто?
— Неперевершений. Хлопчина, який не міг пробитися в люди. Аж нарешті зустрів Гаррі. Це він зробив із мене письменника. І навчив, як це важливо — вміти падати.
— Марку, що ти мелеш? Ти п’яний? Ти став письменником, бо в тебе талант.
— О ні, письменниками не народжуються — письменниками стають.
— То це сталося 1998 року в Берроузі?
— Атож. Він навчив мене всього, що вмів… Я завдячую йому всім.
— Може, розкажеш мені про це?
— Розкажу.
І того вечора я розповів Дуґласові історію, що пов’язувала мене з Гаррі. Після нашої розмови я спустився на берег. Мені хотілося вхопити свіжого повітря. У темряві заледве вгадувалися хмари: було парко, от-от мала початися гроза. Зненацька здійнявся вітер, нагинаючи дерева до самого долу, наче сама природа віщувала погибель великому Гаррі Квебертові.
До хати я повернувся пізно. Підійшовши до вхідних дверей, побачив записку, що залишили тут, поки мене не було. Вона була в простому конверті, без адреси чи будь-яких інших вказівок, — на аркуші паперу було видрукувано принтером:
«Ґольдмане, повертайся додому».
28. Як важливо вміти падати
(університет Берроуза, Массачусетс, 1998–2003)
— Гаррі, якби з усіх ваших порад треба було залишити тільки одну, то яку саме?
— А ви як гадаєте?
— Як на мене, це порада про те, як важливо вміти падати.
— Цілком з вами згоден, Маркусе. Життя — це тривале падіння. І дуже важливо вміти падати.
1998 рік був не лише періодом бурхливих злив, що паралізували північ Сполучених Штатів і частину Канади, залишивши мільйони нещасливців на багато днів без світла, це був ще й рік моєї зустрічі з Гаррі. Тієї осені, закінчивши Фелтон, я прибув у кампус Берроузу, недоладної мішанини складаних будиночків та вікторіанських кам’яниць, оточених великими, дбайливо доглянутими моріжками. Мене поселили в ошатній кімнаті у східному крилі гуртожитку; моїм сусідою був Джаред з Айдахо, симпатичний кволий муринчик в окулярах, який виріс під крилом батьків, а тепер, перелякавшись цієї несподівано здобутої свободи, весь час допитувався, чи має він право. «Чи я маю право вийти купити собі коли? Чи я маю право повернутися до кампусу після десятої вечора? Чи я маю право зберігати в кімнаті продукти? Чи я маю право не ходити на лекції, якщо захворів?» Я відповідав, що відколи ухвалили Тринадцяту поправку і скасували рабство, він має право робити все, що йому заманеться, й він аж сяяв од щастя.