— Пан Ґольдман?
— Так.
— Тоді це ваше.
І простягнув мені пакет зі стосом паперу.
— Це мої чисті сторінки?
— Авжеж, пане Ґольдмане. Ви ж не могли вилетіти з Нью-Йорка, не прихопивши їх із собою.
Отож місяць у Флориді я пробув на самоті, замкнувшись у люксі зі своїми демонами, пригнічений і злий. Комп’ютер було увімкнуто і вдень, і вночі, та в документі, що я назвав «Новий роман.doc», не з’явилося жоднісінького рядка. Якось увечері, почастувавши одного піаніста «Маргаритою» в готельному барі, я зрозумів, що заразився дуже поширеною у мистецькому світі недугою. Чоловік розповів, що за все своє життя написав одну-єдину пісеньку-супергіт. Вона мала такий шалений успіх, що він більше нічого не зміг написати і тепер, убогий і нещасний, насилу животів, виконуючи на піаніно чужі твори. «А тоді ж я грав у найбільших концертних залах, — звірявся він, вхопивши мене за сорочку. — Десять тисяч глядачів скандували моє ім’я. Одні дівчата шаленіли, почувши мій голос, інші — жбурляли на естраду свої трусенята. Це було таки щось». І злизнувши, немов той цуцик, сіль із вінець фужера, докинув: «Клянуся тобі, це правда». І найгірше, що то таки була правда.
Третя фаза мого падіння настала тоді, коли я повертався до Нью-Йорка. У літаку прочитав статтю про молодого автора, який видав роман, що його високо оцінила критика, і вже в аеропорту Ла-Ґардія побачив його обличчя на величезних афішах у залі для отримання багажу. Життя кепкувало з мене: публіка не лише забула мене, а й замінила іншим автором, а це було ще гірше. Дуґлас, який приїхав мене зустрічати, аж нетямився: Шмідові з Гансоном урвався терпець, вони вимагали доказів того, що написання роману успішно триває й що незабаром я принесу їм новий рукопис.
— Кепські справи, — сказав він мені, коли ми їхали до Мангеттену. — Я хочу почути, що Флорида вдихнула в тебе нові сили і що ти вже маєш готову книжку! А тут іще цей хлопчина, про якого всі говорять… Його книжка на Різдво поб’є всі рекорди! А ти, Маркусе? Що даси нам до Різдва ти?
— Сьогодні ж беруся до праці! — перелякано вигукнув я. — І закінчу її! Ми влаштуємо ґрандіозну рекламну кампанію, і діло піде! Люди вподобали першу книжку, то вподобають і другу!
— Марку, ти нічого не втямив: це треба було зробити ще кілька місяців тому, адже стратегія полягає в тому, щоб розвивати успіх, живити публіку, давати їй те, що вона просить. Вона хотіла Маркуса Ґольдмана, та оскільки він подався грітися на сонці Флориди, читачі почали купувати книжки іншого автора. Марку, ти бодай трохи вивчав економіку? Книги стали взаємозамінним товаром: люди хочуть книжок, що їм подобаються, дають їм розслабитися, розважають їх. І якщо їм не даєш цього ти, то дасть твій колега, а тебе викинуть на смітник.
Наляканий такими пророцтвами, я з небувалим завзяттям узявся до праці: починав писати о шостій ранку й закінчував о дев’ятій чи навіть о десятій вечора. Цілісінькими днями сидів у кабінеті, строчив без угаву, охоплений шаленим відчаєм, добирав слова, вигадував фрази й вибудовував ідеї для роману. Та, на превелике моє розчарування, ні на що путнє я так і не спромігся. Деніза страшенно непокоїлася за мене. Робити їй було нічого, я вже не диктував, пошти не було, кави теж не треба було готувати, тож вона знай міряла кроками коридор. А як терпець їй геть уривався, стукала у двері.
— Благаю вас, Маркусе, відчиніть! — стогнала вона. — Вийдіть із того кабінету, прогуляйтеся парком. Ви ж нічогісінько не їли сьогодні!
А я їй верещав:
— Не голодний я, не голодний! Нема роману — немає їжі.
Вона вже ладна була плакати.
— Не кажіть таких жахливих слів, Маркусе! Я зараз хутенько збігаю по ваші улюблені сандвічі з ростбіфом, вони продаються на розі вулиці! Біжу, вже біжу!