— Знаю, Гаррі. Дякую.
Він глянув на мене й поклав мені на плечі долоні.
— Цілі роки минули, відколи ми зустрілися. Ви дуже змінилися, стали чоловіком. Мені кортить прочитати ваш перший роман.
Ми довго дивилися один на одного, потім він запитав:
— А як відверто, Маркусе, чому ви хочете писати?
— Їй-богу, не знаю.
— Це не відповідь. Чому ви пишете?
— Бо в мене воно в крові… Бо це перше, про що я думаю, прокидаючись уранці. Більше я нічого не можу сказати. А ви, Гаррі, чому стали письменником?
— Бо це надало сенсу моєму життю. Якщо ви ще не помітили, життя — річ безглузда. Хіба що ви самі постараєтеся вкласти у нього якийсь сенс і щодня кайлуватимете, щоб сягнути цієї мети. Ви талановитий, Маркусе; надайте сенсу вашому життю, і нехай вітер перемоги напинає ваші вітрила. Бути письменником означає бути живим.
— А як не пощастить?
— Пощастить. Нелегко буде, але вам пощастить. Того дня, коли це надасть вашому життю сенсу, ви станете справжнім письменником. А поки що головне — не бійтеся падати.
Роман, що я написав за два наступні роки, підніс мене на вершину. Відразу декілька видавництв запропонували придбати його в мене, а 2005 року я уклав угоду на добрячу суму з престижним нью-йоркським видавництвом «Шмід і Гансон». Його директор, Рой Барнаскі, як далекоглядний гендляр змусив мене укласти ще й загальну угоду на п’ять романів. Восени 2006 року роман побачив світ і здобув величезний успіх. Неперевершений із Фелтона став славетним письменником. У моєму житті стався переворот: мені двадцять вісім, а я вже заможний, відомий і талановитий. Мені й на думку не спадало, що урок Гаррі лише розпочинається.
27. Там, де садили гортензії
— Гаррі, я оце якось не певен того, що пишу. Не знаю, чи добре воно написано. Якби ви…
— Влазьте в шорти, Маркусе. І гайда бігати.
— Зараз? Таж надворі ллє як із відра!
— Та годі вже скиглити, плаксію малий. Від дощу ще ніхто не вмер. Якщо вам бракує хоробрості пробігтися під дощем, то і написати книжку не вистарчить сміливості.
— Ще одна ваша порада?
— Авжеж. Причому вона здасться для всіх персонажів, які живуть у вас всередині, — і для чоловіка, і для боксера, і для письменника. Якщо однієї гожої днини ви засумніваєтеся в тому, що робите, то починайте бігати. І бігайте, поки ноги тримають: тоді відчуєте, як у вас прокидається шалена воля до перемоги. Знаєте, Маркусе, я теж ненавидів дощ, аж…
— І що змусило вас полюбити його?
— Не що, а хто.
— І хто?
— Гайда. Бігати! І повертайтесь, аж як упрієте добряче.
— Як я можу навчитися чогось, якщо ви мені ніколи нічого не розповідаєте?
— Ви ставите забагато запитань, Маркусе. Вдало вам побігати.
То був здоровезний чолов’яга не найприємніший на вигляд: афроамериканець, ручиська немов кувалди, під тісним блайзером вимальовувалося міцне, кремезне тіло. Під час першої нашої зустрічі він націлив на мене револьвер. До речі, це вперше мені погрожували зброєю. Він з’явився в моєму житті в середу 18 червня 2008 року, коли я серйозно взявся розслідувати вбивство Ноли Келлерґан і Дебори Купер. Я жив у Гусячій бухті майже дві доби і того ранку подумав, що пора ближче поглянути на яму, що чорніє кроків за двадцять від будинку, адже досі я дивився на неї лише здаля. Піднявши загороджувальну стрічку, я проліз під нею і почав розглядати добре знайому місцевість. Межі Гусячої бухти позначалися пляжем і прибережним гаєм: ні огорожі, ні табличок, що забороняли заходити у приватний маєток, не було. Будь-хто міг сюди ввійти і вийти звідси, тому зустріти людей, які гуляють берегом чи довколишніми перелісками, тут можна було завжди. Яма зяяла простісінько над океаном, на луці поміж терасою й гайком. Я підійшов до неї. Тисячі запитань кишіли у мене в голові, зокрема, скільки ж годин просидів я на цій терасі, у Гаррі в кабінеті, коли поруч під землею лежало тіло цього дівчати. Я зробив декілька знімків і навіть відео на мобільник, намагаючись уявити собі напівзотлілий труп, що його побачили в землі полісмени. Зосередивши всю увагу на місці злочину, я й не помітив небезпеки позаду, та обернувшись, щоб сфотографувати терасу, побачив, що за декілька метрів стоїть чолов’яга і цілиться у мене з револьвера. Я вигукнув: