— Не стріляйте! О господи, не стріляйте! Я Маркус Ґольдман! Письменник!
Він одразу ж опустив зброю.
— То це ви Маркус Ґольдман?
Він застромив зброю до кобури, і тут я помітив у нього бейдж.
— То ви з поліції?
— Сержант Перрі Ґегаловуд. Кримінальна поліція штату. Чого це ви тут лазите, га? Це місце злочину.
— А ви часто свою пукавку на людей наставляєте? А якби я був із федеральної поліції? Ото була б халепа, не сумнівайтеся! Вилетіли б зі служби враз!
Він зареготав.
— Ви? З поліції? Я вже десять хвилин дивлюся, як ви тут ходите околяса, щоб черевиків не забрьохати. А федерали, щойно бачать зброю, вихоплюють пістолет і смалять у білий світ, як у копійку!
— Я гадав, ви зарізяка якийсь.
— Бо чорний?
— Не тому. Вигляд у вас розбишацький. Це у вас індіанська краватка?
— Еге ж.
— Давно вже не в моді.
— Може, скажете все ж таки, що ви тут робите?
— Живу тут.
— Як це — живете?
— Я друг Гаррі Квеберта. Він попросив мене наглядати за будинком, поки його нема.
— Ви що, геть з глузду з’їхали? Гаррі Квеберта обвинувачують у подвійному вбивстві, в будинку був обшук і доступ туди заборонено! Ходімо зі мною, хлопче.
— Ви не опечатали дім.
Він на мить замислився.
— А хто ж думав, що там поселиться якийсь писака?
— То треба було думати. Хоч працівникові поліції це нелегко.
— І все-таки я вас заарештую.
— Нема такого закону! — вигукнув я. — Печаток нема, заборони нема! Я залишаюся тут. А то подам на вас до суду за те, що погрожували мені револьвером. І вимагатиму відшкодування мільйонних збитків, зокрема, і моральних. Я все зафільмував на камеру.
— Рот навчив, еге? — зітхнув Ґегаловуд.
— Еге ж.
— От чортяка! Рідну матінку посадить на електричний стілець, тільки би зняти обвинувачення зі свого клієнта.
— Дірка в законі, сержанте. Дірка в законі. Сподіваюся, до мене претензій більше немає.
— Є. Але дім нас більше не цікавить. А ось заходити за поліційні загороди я вам забороняю. Ви вмієте читати? Там написано: місце злочину, не заходити за стрічку.
Трохи зібравшись на дусі, я обтрусив сорочку, ступнув кілька кроків до ями і дуже серйозно сказав:
— Уявіть собі, сержанте, я теж веду розслідування. Ану кажіть, що ви знаєте про цю справу.
Він знову зареготав.
— Ні, я таки здурію! Ви? Ви ведете розслідування? Оце новина. До речі, з вас п’ятнадцять доларів.
— П’ятнадцять доларів? За що це?
— Це я заплатив за вашу книжку. Торік читав. Погана книжка. В житті нічого гіршого не читав. Тому поверніть гроші.
Я глянув йому в вічі й відказав:
— Сержанте, ідіть під три чорти.
Оскільки я рухався в бік ями і під ноги не дивився, то в неї несподівано й гепнув. І знову зарепетував, бо опинився в Нолиній могилі.
— Добалакалися! — вигукнув Ґегаловуд, стоячи на купі землі.
Він простягнув мені руку і допоміг вилізти нагору. Ми посідали на терасі, я віддав йому гроші. У мене була тільки п’ятдесятидоларова банкнота.
— Решта є? — поспитавсь я.
— Нема.
— То залиште собі.
— Дякую, письменнику.
— Я вже не письменник.
Я швидко второпав, що сержант Ґегаловуд був сварливий і впертий наче віслюк. Після моїх настирливих умовлянь він все ж таки розповів, що того дня, коли виявили тіло, був на постійному чергуванні й опинився коло ями чи не найперший.
— Там були людські останки й шкіряна торбинка. На торбинці, всередині, було викарбувано ім’я: «Нола Келлерґан». Я відкрив її й побачив рукопис, причому в досить пристойному стані. Гадаю, папір зберігся завдяки шкірі.
— Як ви дізналися, що то рукопис Гаррі Квеберта?
— Тоді я цього не знав. Я показав йому на допиті, і він відразу впізнав. Потім я, звісно, порівняв текст. Він точнісінько збігається з тією його книжкою, «Початки зла», що вийшла сімдесят шостого, менше ніж за рік після трагедії. Цікавий збіг, еге ж?
— Те, що він написав книжку про Нолу, не доводить, що він її вбив. Він каже, що рукопис пропав і що Нола часом брала його з собою.