— Хитрий ви! Що ж, нехай так.
Восьмий номер був на другому поверсі. Звичайнісінька кімната: ліжко, міні-бар, телевізор, маленький письмовий стіл і ванна.
— Чому вас так цікавить цей номер? — запитав адміністратор.
— Важко сказати. Один мій друг каже, що ночував тут тридцять років тому. Якщо це правда, тоді він не винен у тому, в чому його обвинувачують.
— А в чому його обвинувачують?
Я не відповів, натомість запитав:
— Чому ваш мотель зветься «Морський берег»? Звідси моря геть не видно.
— Не видно, але через гай прямує стежка до берега. Це написано в проспекті. Хоча клієнтам на те начхати: хто в нас зупиняється, той до моря не ходить.
— Ви хочете сказати, що можна йти понад морем від Аврори, пройти гаєм і потрапити до вас?
— Теоретично, так.
Решту того дня я пробув у міській бібліотеці — порпався в архівах, намагаючись відновити події минулого. Дуже став мені у пригоді Ерні Пінкас, який не шкодував часу, щоби полегшити мої пошуки.
Судячи з тодішніх газет, у день зникнення Ноли ніхто не помітив нічого дивного: ні самої дівчинки, ні когось, хто би вештався коло її хати. Всі вважали її зникнення великою загадкою, яку тільки посилювало вбивство Дебори Купер. Проте декотрі свідки, переважно, сусіди, казали, що того дня з дому Келлерґанів долинав галас і шум; інші, втім, пояснювали, що той шум — то музика, яку превелебний Келлерґан зазвичай вмикав на повну гучність. За інформацією з «Аврора Стар», старий Келлерґан полюбляв майструвати у себе в гаражі й, працюючи, завжди слухав музику. Звуку він піддавав, щоб заглушити гуркіт знаряддя: він вважав, що добра музика, хоч і занадто гучна, все одно краща за гупання молотка. Тож якби донька його хоч на ґвалт гукала, він міг і не почути. Пінкас казав, що старий Келлерґан не може простити собі, що ввімкнув музику так гучно; відтоді він живе схимником в їхньому домі на Террас-авеню і весь час крутить один і той самий диск, аж оглухнути можна, — буцім карає себе отак. З усієї родини тільки він лишився живий. Нолина матінка, Луїза, давно вже померла. За словами Пінкаса, коли стало відомо, що викопали Нолине тіло, дім старого Девіда Келлерґана взяли в облогу журналісти.
— То було дуже сумне видовище. Він пробурмотів щось на кшталт: «То вона померла… Я весь час оце збирав грошенята, щоб вона могла вступити в університет». І ось уяви собі, наступного дня під дверима у нього вишикувалося п’ять фальшивих Нол. По грошенята прийшли. Неборак від того й геть ума рішився. Страшна пора, в якій ми живемо, Маркусе, слово честі: стільки лайна в людях. Така моя думка.
— А батько часто вмикав музику на повну гучність? — запитав я.
— Так, весь час. До речі, про Гаррі… Знаєш, я вчора зустрів у місті пані Квінн…
— Пані Квінн?
— Атож, це колишня власниця «Кларксу». Вона оце всім торочить, що завжди знала, що Гаррі поклав око на Нолу… Наче має неспростовний доказ.
— Що за доказ?
— Хтозна. Від Гаррі є новини?
— Я до нього завтра їду.
— Переказуй вітання від мене.
— Відвідай його, як хочеш… Йому буде приємно.
— Не певен, що мені хочеться цього.
Я знав, що сімдесятип’ятирічний пенсіонер Пінкас, який усеньке життя працював на текстильній фабриці в Конкорді, ніде не навчався і дуже шкодував, що може задовольняти свою пристрасть до книжок лише на посаді бібліотекаря на громадських засадах, був навіки вдячний Гаррі за те, що той дозволив йому відвідувати вільним слухачем лекції з літератури в Берроузькому університеті. Тож я завжди вважав його одним із найвірніших друзів Гаррі; а тепер навіть він воліє триматися від нього оподаль.
— Знаєш, — сказав він, — Нола була така незвичайна дівчина, лагідна, привітна завжди… Її в нас усі любили! І всім нам вона була як рідна дочка. То як же Гаррі міг оце… Я хочу сказати, навіть якщо він її не вбивав, то він таки написав цю книжку для неї! Нехай йому всячина, таж їй п’ятнадцять років було! Дитина геть! І так він її любив, що книжку написав? Я зі своєю жінкою п’ятдесят років прожив, і мені жодного разу не кортіло написати для неї книжку.
— Але ж ця книжка шедевр.
— Ця книжка — чортяче поріддя! Збочення! До речі, я повикидав усі примірники, що тут були. Люди приголомшені.
Я зітхнув, але промовчав. Не хотів сперечатися з ним. Тільки запитав:
— Ерні, можна мені надішлють посилку сюди, на адресу бібліотеки?