— Що там? — запитав Пінкас, бо сподівався, що я відкрию її при ньому.
— Там потрібне мені знаряддя.
— Для чого?
— Для праці. Дякую, що отримав, Ерні.
— Зачекай, хочеш кави? Я щойно зварив. Хочеш, дам ножиці розпакувати посилку?
— Дякую, Ерні. Наступного разу вип’ю кави. Мені вже пора.
Діставшись до Конкорда, я вирішив заїхати до Головного управління поліції штату, щоб побачитися з сержантом Ґегаловудом і поділитися з ним тими гіпотезами, що виникли в мене після нашої короткої зустрічі.
Головне управління поліції штату Нью-Гемпшир, велика червона будівля, де були розташовані приміщення кримінального відділу, містилося на Гейзен-драйв, 33, в середмісті Конкорда. Була майже перша година дня; мені сказали, що Ґегаловуд пішов обідати, і попросили зачекати в коридорі, де стояв кавовий автомат і лежали глянсові журнали. Прийшов він аж за годину, з тим-таки сердитим виразом на обличчі.
— То це ви? — розлютився, угледівши мене. — Мене кличуть, кажуть: «Перрі, ворушися, там якийсь чолов'яга тебе вже цілу годину чекає», — я кидаю обідати, біжу поглянути, що там таке, може, якась нагальна справа, а тут на тобі, писака!
— Не гнівайтеся! Я подумав, що ми виходили з хибних даних, то, може…
— Я вас ненавиджу, письменнику, затямте собі. Моя дружина прочитала вашу книжку і вважає вас красенем і розумником. Ваша мармиза на звороті палітурки кілька місяців пишалася на її нічному столику. Ви жили в нашій спальні! Ви спали з нами! Вечеряли з нами! У відпустку з нами їздили! Ванну з моєю дружиною брали! Через вас усі її подруги з неї реготали! Ви мені життя отруїли!
— Сержанте, ви одружений? Здуріти можна, ви такий огидний, що я присягнувся б, що ви самотній.
Він втягнув голову в подвійне підборіддя і гаркнув:
— Що вам треба, дідько б вас ухопив?
— Зрозуміти.
— Нічого собі!
— Та знаю.
— Може, нехай таки поліція розбереться?
— Мені потрібна інформація, сержанте. Полюбляю бути обізнаним у всьому, недуга в мене така. Тривожний розлад, усе мушу тримати під контролем.
— То тримайте під контролем самого себе!
— Ми можемо зайти у ваш кабінет?
— Ні.
— Скажіть, Нола справді загинула в п’ятнадцять років?
— Так. Аналіз кісток це підтвердив.
— То викрадення і вбивство сталися одночасно?
— Так.
— А ота торбинка… Чому її закопали з торбинкою?
— Хтозна.
— А якщо в неї була торбинка, то можна вважати, що вона втекла з дому?
— Якщо готуватися до втечі, то можна було б і одяг туди покласти, еге ж?
— Ваша правда.
— А там була тільки та книжка.
— Одне очко на вашу користь, — сказав я. — Вражений вашою пильністю. Але ця торбинка…
Він урвав мої міркування.
— Лихий сіпнув мене тоді за язика розповісти вам про ту торбу. Хтозна, що зі мною сталося…
— Я теж дивуюся.
— Либонь, пожалів. Еге ж, дивлюся на вас, а воно стоїть таке перелякане, черевики в багні…
— Дякую. А можна ще запитання: що ви можете сказати про розтин? До речі, стосовно скелета кажуть «розтин»?
— А хіба я знаю?
— А може, ліпше сказати «судово-медична експертиза»?
— Та начхати мені на терміни. Одне можу сказати з певністю: їй розтрощили череп! Бах, бах — і розтрощили!
Він замахав руками, наче орудував биткою.
— То її забили битками? — запитав я.
— Та хіба я знаю!
— Жінка це? Чоловік?
— Що?
— Чи могла жінка завдати таких ударів? Чому обов’язково чоловік?
— Бо тоді був свідок, Дебора Купер, вони бачила на власні очі й однозначно впізнала чоловіка. Гаразд, письменнику, розмову закінчено. Ви надто вже мене розлютили.
— А ви що самі думаєте про цю справу?
Він дістав із гамана родинну світлину.
— У мене дві доньки, письменнику. Чотирнадцять років і сімнадцять. І не уявляю, як би я пережив те, чого зазнав отець Келлерґан. Мені потрібна правда. Правосуддя — не просто сума фактів, а набагато складніша праця. Тож я продовжуватиму розслідування. І якщо знайду докази Квебертової невинності, то, повірте, він вийде на волю. Та якщо він таки винен, то вже будьте певні: я не дам Ротові пошити в дурні журі, бо він великий мастак звільняти злочинців. А це вже ніяке не правосуддя.
Ґегаловудова філософія з манерами розлюченого бугая мені сподобалася.