Коли від писанини заболіла рука, а од віскі голова пішла обертом, він спустився до берега і, притулившись у відчаї до високої скелі, почав споглядати обрій. Аж позаду пролунали кроки.
— Гаррі? Гаррі, що сталося?
То була Нола, в отій своїй блакитній сукні. Вона кинулася до нього і впала навколішки у пісок.
— Боже мій, Гаррі! Вам недобре?
— Що… що ти тут робиш? — замість відповіді запитав він.
— Я чекала вас після концерту. Я бачила, як ви підвелися і пішли, під час оплесків, і не могла вас знайти. Я хвилювалася… Чому ви так швидко пішли?
— Ноло, тобі не можна тут залишатися.
— Чому?
— Тому що я напився. Тобто я хочу сказати, що я напідпитку. Тепер шкодую. Якби я знав, що ти прийдеш, то я не пив би.
— Гаррі, чому ви напилися? Ви такий сумний…
— Мені самотньо. Мені так самотньо.
Вона притулилася до нього і глянула йому просто у вічі пронизливим, сяйливим поглядом.
— Ох, Гаррі, таж довкола вас так багато людей!
— Мене вбиває самотність, Ноло.
— То я буду з вами.
— Тобі не можна…
— А мені хочеться. Якщо тільки я вам не заважаю.
— Ти ніколи мені не заважаєш.
— Гаррі, чому всі письменники такі самотні? Гемінґвей, Мелвілл… Це ж найсамотніші люди на світі!
— Хтозна, чи всі письменники самотні, чи, може, вони від самотності й пишуть…
— А чому всі письменники вкорочують собі віку?
— Вкорочують собі віку не всі письменники. Лише ті, що їхніх книг ніхто не читає.
— Я прочитала вашу книжку. Взяла в міській бібліотеці й прочитала за однісіньку ніч! Вона мені так сподобалася! Ви дуже великий письменник, Гаррі! Гаррі… сьогодні ввечері я співала для вас. Ту пісню я співала для вас!
Він усміхнувся і глянув на неї. Вона з безмежною ніжністю провела долонею по його волоссю і повторила:
— Ви дуже великий письменник, Гаррі. Ви не повинні почуватися самотнім. Я тут, поруч із вами.
25. Про Нолу
— Гаррі, а як, по суті, стати письменником?
— Треба ніколи не відступати. Знаєте, Маркусе, свобода, прагнення свободи, — це війна з самим собою. Ми живемо в суспільстві сумирних офісних овець, і щоб витягти себе з цього болота, треба боротися і з собою, і з усім світом. Свобода — це боротьба щохвилини, якої ми майже не усвідомлюємо. Я ніколи не здамся.
Маленькі містечка в американській глушині мають той ґандж, що в них є тільки залоги пожежників-добровольців, які тямлять у своєму ділі набагато менше, ніж фахівці. Тому ввечері 20 червня 2008 року, коли я дивився, як полум’я, вириваючись із корвета, охоплює гараж-прикалабок, між моїм дзвінком у рятувальну службу та її приїздом у Гусячу бухту минуло досить чимало часу. Дім уцілів лише дивом — хоч, на думку командира аврорівських пожежників, дивом було передовсім те, що гараж був розташований в окремій споруді, що й дало змогу хутко локалізувати полум’я.
Поки в Гусячій бухті метушилися полісмени й пожежники, приїхав Тревіс Довн, якого теж викликали на ґвалт.
— Маркусе, ти не поранений? — запитав він, кинувшись до мене.
— Ні, зі мною все гаразд, тільки дім замалим не згорів…
— Що сталося?
— Я повертався з пляжу Ґранд-біч і, звернувши до хати, побачив людину, яка тікала у ліс. А потім це полум’я…
— Ти встиг ту людину впізнати?
— Ні, все сталося занадто швидко…
Раптом нас гукнув працівник поліції, який прибув на місце разом із пожежною залогою. Оглядаючи дім знадвору, він знайшов під дверми лист. Там було написано:
«Ґольдмане, повертайся додому».
— Оце лихо! Вчора я такий самий отримав.
— Такий самий? І де він був? — запитав Тревіс.
— На моїй тачці. Я зайшов хвилин на десять до крамниці, а як повернувся, під двірником було це послання.
— Гадаєш, тебе хтось переслідує?
— Я… я не знаю. Досі я не звертав уваги, але що це означає?