— Маркусе, ця пожежа дуже скидається на попередження.
— Попередження? Кому і про що мене попереджати?
— Либонь, комусь не подобається твоя присутність в Аврорі. Всі знають, що ти ставиш забагато запитань…
— То й що? Хтось боїться, що я можу щось довідатися про Нолу?
— Можливо. Принаймні мені це не подобається. Справа кепська. Я залишу тут патруль на ніч.
— Не треба ніякого патруля. Якщо цей чоловік мене шукає, нехай приходить: я зустріну його.
— Охолонь, Маркусе. Хочеш ти чи ні, тут уночі чергуватиме патруль. Якщо я маю рацію, й це попередження, то незабаром слід чекати й на інші дії. Треба пильнувати.
Наступного дня я вдосвіта подався до в’язниці й розповів Гаррі про цю подію.
— «Ґольдмане, повертайся додому»? — перепитав він, коли я розповів про лист.
— Саме так. Надруковано на комп’ютері.
— Що вчинила поліція?
— Приїхав Тревіс Довн. Забрав лист, сказав, що віддасть на аналіз. Вважає, це попередження. Може, хто не бажає, щоб я й надалі копирсався в цій справі. Хтось, хто бачить у вас ідеального винуватця й не хоче, щоб я пхав носа, куди не слід.
— Може, той, хто вбив Нолу і Дебору Купер?
— Може.
Вигляд у Гаррі був серйозний.
— Рот сказав, що найближчого вівторка я постану перед Великим журі. Жменькою добропорядних громадян, які розглянуть мою справу і вирішать, наскільки обґрунтовані обвинувачення. Судячи з усього, Велике журі завжди на боці прокурора… Це якийсь жах, Маркусе, щодня мені здається, що я дедалі дуже грузну в цій справі. Втрачаю ґрунт під ногами. Спершу мене забирають, і я кажу собі, що це помилка, за кілька годин усе владнається, а потім я опиняюся тут, під арештом, аж до самого процесу, який бозна-коли ще буде, і мені загрожує смертна кара. Смертна кара, Маркусе! Я весь час про це думаю. Мені страшно.
Я й сам бачив, що Гаррі марніє. Він сидів у в’язниці трохи більше тижня, і було зрозуміло, що він не протримається й місяця.
— Гаррі, ми незабаром витягнемо вас відціля. Ми розкриємо це вбивство. Рот — пречудовий адвокат, не втрачайте надії. Може, продовжите вашу історію? Розкажіть мені про Нолу, з того місця, де ми зупинилися. Що було потім?
— Після чого?
— Після сцени на пляжі. Коли тієї суботи, після шкільного концерту, Нола прийшла до вас і сказала, що ви не повинні почуватися самотньо.
Сказавши те, я поставив на столі плеєр і ввімкнув його. Гаррі мляво всміхнувся.
— Ви хороший хлопчина, Маркусе. Адже це і було найважливіше: Нола приходить на берег і каже, щоб я не почувався самотнім, що вона тут заради мене… По суті, я завжди був самотньою людиною, а тут стало інакше. З Нолою я почувався немовби частиною цілого, того цілого, яке ми становили разом. Коли її не було поруч, у мені утворювалася порожнеча, я ніколи доти не зазнавав такого відчуття нестачі: наче відтоді, як вона увійшла в моє життя, вся моя світобудова без неї йшла шкереберть. Я знав, що в ній моє щастя, та розумів, що в нас із нею все складатиметься надзвичайно важко. Втім, першою моєю спонукою було приборкати свої почуття: ми не могли бути разом. Тієї суботи ми ще трохи постояли на березі, а потім я сказав, що вже пізно, що їй треба додому, поки батьки не почали хвилюватися, і вона послухалася мене. І пішла собі. Йшла берегом, а я дивився їй услід, сподіваючись, що вона обернеться бодай раз і помахає мені рукою. Н-О-Л-А. Та мені будь-що треба було викинути її з голови… Тож увесь наступний тиждень я, щоб забути її, намагався зблизитися з Дженні, з тією самою Дженні, яка зараз власниця «Кларксу».
— Зачекайте… Ви хочете сказати, що Дженні, про яку ви оце розповідаєте, Дженні 1975 року, кельнерка в «Кларксі», — це Дженні Довн, Тревісова дружина, яка зараз володіє «Кларксом»?
— Таж вона. Тільки старша на тридцять років. Тоді вона була дуже вродлива. Втім, вона й зараз гарна. Знаєте, вона могла б стати акторкою, спробувати щастя в Голлівуді. Вона часто про це казала. Податися з Аврори і розпочати нове життя в Каліфорнії. Та вона так нічого і не зробила: лишилася тут, успадкувала від матері той ресторанчик і врешті до старості продаватиме гамбургери. Сама винна: ми самі обираємо собі життя, Маркусе. Кому ж це й знати, як не мені…
— Чому ви так кажете?
— Не має значення… Я відволікаюся і забуваю, про що розповідав. Так ось, я казав про Дженні. Ну, Дженні було двадцять чотири роки, і вона була дуже гарна: королева краси в школі, палка білявочка, від якої будь-який чоловік може втратити голову. На неї всі тоді звертали увагу. Я день крізь день сидів у «Кларксі», в її товаристві. Мені відкрили рахунок, і я все туди записував. Геть не лічив, скільки витрачаю, а я ж усі заощадження вклав в оренду тієї кам’яниці, й мій бюджет був дуже куций.