— Ця зима видалась досить паскудною. Гроші можуть дуже знадобитись, — зауважив Качур.
— Для чого?
— Арнольде, за долар на день ми зможемо вести королівське життя!
— Тобто нам повідрубують голови?
— Ні, просто...
— Або хтось залізе в наш туалет із розпеченою кочергою, і...
— Ні! Я мав на увазі, що...
— А може, нас потоплять у бочках з портвейном?
— Арнольде, це не королівське життя — це королівські смерті!
— Не уявляю собі такої бочки портвейну, яку ти не висушив би кількома ковтками, — промимрив Гаспид. — То що, панове? Тобто — то що, пані та панове? Мені — тобто, даруйте, Ронові — сказати тому хлопцеві, що ми згодні?
— Гаразд.
— Окей.
— Го-го.
— Креветко.
Всі поглянули на Разом-Нас-Багато. Його губи заворушилися, обличчям промайнуло кілька гримас, і врешті він підняв угору руку з п’ятьма розчепіреними пальцями.
— Кваліфікована більшість, — підсумував Гаспид.
Пан Шпилька припалив сигару. Паління було його єдиною вадою. Принаймні це була єдина з його вад, яку він сприймав як ваду. Всі інші були просто професійними навичками.
Пан Тюльпан теж мав силу-силенну вад, але сам він вважав такою лише звичку до дешевого лосьйону після гоління (мусить же чоловік щось пити?). Наркотики не рахувалися хоча б тому, що єдиний випадок, коли панові Тюльпанові вдалося розжитися справжніми наркотиками, стався після пограбування лікаря-коновала. Пан Тюльпан прийняв тоді дві великі пігулки з лікарських запасів, і кожна вена на його тілі миттю перетворилася на товстенний фіолетовий шланг.
Пан Шпилька та пан Тюльпан не були якимись там грабіжниками — принаймні вони не вважали себе грабіжниками. Не були вони й злодіями — принаймні вони ніколи не назвали б себе злодіями. Також вони не асоціювали себе з Найманцями. Найманці вишукано вдягалися і мали правила. Шпилька та Тюльпан — „Нова фірма“, як полюбляв називати їх пан Шпилька, — жодних правил не мали.
Вони воліли думати про себе як про швидку допомогу. Вони були людьми, які потрапляли до яких завгодно місць і здійснювали які завгодно дії.
Варто уточнити, що словосполучення „вони думали“ означає „пан Шпилька думав“. Пан Тюльпан, безумовно, теж регулярно працював головою — з відстані не більше восьми дюймів, — але, за винятком однієї-двох неочікуваних сфер, він не був людиною, яка працювала своїм мозком. Багатоходові міркування він полишав панові Шпильці.
Пан Шпилька і сам не був зіркою першої величини, коли справа торкалася безтямного насильства. Тож він поважав здатність пана Тюльпана практикувати таке насильство фактично у необмежених обсягах. Ще коли вони вперше зустрілись і роздивились один в одному риси, що обіцяли зробити їхнє партнерство чимось більшим за звичайну суму складових, він зрозумів, що пан Тюльпан не був звичайним головорізом, яким видавався всім іншим. Деякі негативні риси можуть досягати такого ступеня досконалості, що це змінює саму їхню суть. І пан Тюльпан перетворив свою лють на мистецтво.
Це не була лють через щось. Це була чиста, платонічна лють, невичерпний фонтан червоно-гарячої ненависті, що бив звідкілясь із доісторичних глибин душі. Пан Тюльпан усе своє життя стояв на тій вузенькій межі, яку інші перетинають за мить до того, як почати трощити голови присутніх великим гайковим ключем. Пан Шпилька іноді замислювався, що ж то мусили зробити з чоловіком, аби він став такий лихий. Та для пана Тюльпана минуле було далекою країною з дуже добре захищеними кордонами. Часом пан Шпилька чув уночі його крики.
Винайшли пана Шпильку та пана Тюльпана було досить непросто. Для цього треба було знати правильних людей. Точніше, для цього треба було знати неправильних людей, а познайомитись із ними ви могли, зайшовши до бару певного штибу й лишившись живим протягом десяти хвилин. Це було щось на зразок першого тесту.
Неправильні люди, звісно, не знали пана Шпильку та пана Тюльпана. Але вони могли знати якого-небудь чоловіка, який при зустрічі натякнув би, що він міг би знати, як вийти на зв’язок із кимось на кшталт „Нової фірми“. На перший раз цей чоловік навряд чи пригадав би щось іще, оскільки в нього стався б напад амнезії, викликаний нестачею готівки. Але після сеансу лікування він міг би назвати вам адресу, де ви в темному кутку зустрілися б іще з одним чоловіком. Цей другий категорично заявив би вам, що не знає нікого на прізвище Тюльпан чи Шпилька — і поцікавився б, де ви будете сьогодні, скажімо, о дев’ятій вечора.
І лише тоді ви нарешті зустрілися б із паном Шпилькою та паном Тюльпаном.
Під час зустрічі вони з’ясували б, чи маєте ви гроші, з’ясували б, на яку послугу за ці гроші ви чекаєте, а якщо ви цілковитий дурень, з’ясували б і вашу адресу.
Тож члени „Нової фірми“ дуже здивувалися, коли їхній останній клієнт вийшов на них напряму. Це непокоїло — як і те, що це був труп. Ні, зазвичай „Нова фірма“ легко давала собі раду з мерцями — але не в тому випадку, коли вони розмовляли.
Пан Підступп кашлянув. Пан Шпилька помітив, що при цьому з його рота шугнула хмарка пилу. Адже пан Підступп був зомбі.
— Я повинен вкотре наголосити, — сказав пан Підступп, — що у цій справі я є лише виконавцем...
— Як і ми, — вставив пан Шпилька.
Пан Підступп усім своїм виглядом продемонстрував, що й за тисячу років не стане хоча б у чомусь подібним до пана Шпильки, проте продовжив:
— Приблизно. Мої клієнти висловили побажання знайти... експертів. Я знайшов вас. Я передав вам певні закриті інструкції. Ви прийняли умови угоди. І, наскільки я розумію, в результаті ви здійснили певні... приготування. Характер цих приготувань мені невідомий і лишиться невідомим мені й надалі. Моє відношення до вас є дуже відносним, якщо можна так висловитись. Ви мене розумієте?
— Що це ще, мля, за ігри в слова? — обурився пан Тюльпан.
Той факт, що він має справу з мертвим адвокатом, змушував його почуватися некомфортно.
— Ми бачимось лише в разі потреби, ми говоримо лише про потрібне.
— Ненавиджу зомбі, мля, — сказав пан Тюльпан.
Того ранку він спробував дещо, знайдене в коробочці під умивальником. Якщо це прочищає труби, вирішив він, отже, це хімія. Тепер його нутрощі подавали мозкові дивні сигнали.
— Певен, що це взаємно, — сказав пан Підступп.
— Я розумію, що ви маєте на увазі, — мовив пан Шпилька. — Ви маєте на увазі, що, якщо справи підуть кепсько, ви нас у житті не бачили.
— Кхм, — кашлянув пан Підступп.
— Так-так, у не-житті, — виправився пан Шпилька. — Гаразд. Як щодо грошей?
— Згідно з вашим проханням, тридцять тисяч доларів на особливі витрати буде включено до вже погодженої суми.
— Камінцями. Не готівкою.
— Безумовно. Та й навряд чи мої клієнти підписали б вам чек. Ви отримаєте коштовності ввечері. І, напевне, я повинен згадати ще про одну річ.
Сухі пальці зашурхотіли сухими аркушами в сухому портфелі, й зомбі передав панові Шпильці папку.
Пан Шпилька почав читати, потім швидко перегорнув кілька сторінок.
— Можете показати своїй мавпочці, — сказав пан Підступп.
Пан Шпилька встиг схопити руку пана Тюльпана до того, як та зіткнулася з головою зомбі. Пан Підступп і оком не зморгнув.
— У нього вся наша історія, пане Тюльпане!
— То й що? Я зараз, мля, відірву його мертву головешку!
— Не відірвете, — сказав пан Підступп. — Ваш колега пояснить чому.
— Тому що наш підступний друг зробив чимало копій, авжеж, пане Підступп? І, напевне, зберігає їх у найрізноманітніших місцях на випадок своєї емер... е-е-е... на випадок...
— Непорозумінь, — рівно сказав пан Підступп. — Чудово. Ви маєте дуже цікаве минуле, джентльмени. І ви досить молоді. Завдяки своїм талантам ви за короткий час пройшли довгий шлях і отримали певну репутацію в обраній вами справі. І хоча я не маю жодного уявлення про ваше нинішнє завдання — ані найменшого уявлення, наголошую, — я не сумніваюся, що ви справите враження на нас усіх.