— Пане де Ворде, схаменіться! — вигукнула пані Секретова.
Пан Хилько ледь устиг вихопити з-під пана Вітренка своє тістечко.
— Мені дуже шкода, пані Секретова, — сказав Вільям, усе ще тримаючи чоловіка, що борсався в його руках. — Але я хочу знати все, що знають усі, і знати, звідки вони це знають. Пане Вітренко?
— Кажуть, що він має, ну, дівчину високого становища з Убервальду, — прохрипів пан Вітренко. — І я був би радий, якби ви відчепилися!
— Це все? І що ж у цьому ганебного? Убервальд — дружня нам країна!
— Так, але… так… але кажуть…
Вільям розтиснув пальці. Вітренка відкинуло назад на стілець, але Вільям, важко дихаючи, лишився стояти.
— Ось що: статтю в «Часі» написав я! — видихнув він. — І написане там сказано мною! Мною! Бо це я здобуваю новини, і я перевіряю їх, і деякі любителі слова «мля» мене за це ледь не вбили! Я — не перший-ліпший хлопець з вулиці! Я не вигадую ідіотських чуток! Подумайте про це, коли спробуєте ще раз ляпнути своє «кажуть»! А я за годину мушу бути в палаці, щоб зустрітися з командором Ваймзом і Патрицієм, хто б ним не був, і дати всьому цьому раду! Це буде не дуже приємно, але я мушу це зробити, бо хотів, щоб ви знали про те, що важливо! Вибачте за чайничка, пані Секретова — впевнений, його можна полагодити.
В раптовій тиші пан Хилько підняв газету і спитав:
— Це ви написали?
— Так!
На Вільяма посипався град запитань.
— Я… е-е-е… думав, що для цього знаходять спеціальних людей…
— Ніхто нікого не знаходить. В газеті працюю я і ще одна дівчина. Все пишемо ми!
— Але… хто каже вам, про що писати?
— Ми просто… вирішуємо.
— Е-е-е… а правду пишуть про великі срібні диски, котрі крадуть людей?
— Ні!
На Вільямовів подив, руку підняв навіть пан Стельмах.
— Так, пане Стельмах?
— У мене серйозне запитання, пане де Ворде. Оскільки ви знаєте ситуацію зсередини…
— Так?
— Чи маєте ви адресу того чоловіка з кумедними овочами?
Вільям і Отто були на місці за п’ять хвилин десята. Під брамою був невеличкий натовп.
Командор Ваймз стояв на подвір’ї, розмовляючи з Підступпом та кількома головами Гільдій. Побачивши Вільяма, він безрадісно посміхнувся.
— Ви запізнюєтесь, пане де Ворде, — сказав він.
— Я прийшов завчасно!
— Я про розвиток подій.
Пан Підступп прочистив горло.
— Пан Нікчемський надіслав записку, — сказав він. — Як виявилось, він захворів.
Вільям розкрив записник.
Голови Гільдій втупились у нього. Він завагався. Та раптом невпевненість випарувалась. «Я — де Ворд, — подумав він. — Не смійте дивитись на мене спогорда! Вам доведеться іти в ногу з «Часом». І зараз я вам…».
— Записку підписала його матінка? — спитав він.
— Не зовсім вас розумію, — сказав адвокат, але кілька з лідерів Гільдій відвернулися.
— Гаразд, що ж усе це значить? — спитав Вільям. — У нас немає влади?
— На щастя, — сказав пан Підступп з виглядом людини, запротореної до одномісного пекла, — Правитель Ветерані почувається значно краще і збирається повернутись до своїх обов’язків завтра.
— Даруйте, йому дозволено все це записувати? — спитав пан Дауні, голова Гільдії найманців, коли Вільям зробив нотатку.
— Дозволено від кого? — спитав Ваймз.
— «Ким», — виправив Вільям пошепки.
— Ну, він же не може записувати все, що завгодно? — сказав Дауні. — Що, як він записуватиме те, що ми не хотіли б дозволити йому записувати?
Ваймз подивився Вільямові просто в очі.
— Закон цього не забороняє, — сказав він.
— Отже, пане Дауні, Правитель Ветерані не піде під суд? — спитав Вільям, секунду подивившись у вічі Ваймзові.
Дауні розгублено повернувся до Підступпа.
— Він може мене про це питати? — спитав він. — Отак підійти й запитати щось таке?
— Так, ваша вельможносте.
— Я повинен відповідати?
— За даних обставин його запитання обгрунтоване, але ви не зобов’язані давати відповідь.
— Ви хотіли б зробити заяву для громадян Анк-Морпорку? — ввічливо спитав Вільям.
— Ми хотіли б, пане Підступп? — спитав Дауні.
Пан Підступп зітхнув.
— За даних обставин, ваша вельможносте, це було б доцільно.
— Ох, добре, ну що ж: суду не буде. Що цілком зрозуміло.
— І його не милуватимуть? — спитав Вільям.
Вельможний Дауні обернувся до Підступпа, котрий знову тихенько зітхнув.