— Справді? Що ви робили у Форексі, пане О’Бісквіт?
— Та, друзяко, вчився в універі Бугари.
— Ви — чарівник?
— Ні, друзяко, мене погнали за те, що я писав у студентський журнал.
— І що ж то було?
— Та все, що хочеш.
— Гм. А… пані Тіллі, то не ви надіслали нам написаний чудовим стилем лист-роздум про те, що всіх осіб віком до вісімнадцяти слід щотижня шмагати, аби вони не зчиняли стільки галасу?
— Щодня, пане де Ворде, — сказала пані Тіллі. — Щоб знали, як бути такими молодими!
Вільям вагався. Але верстат вимагав поживи, а вони з Сахарисою потребували вихідних. Навіть попри те, що Скель приносив їм іноді замітки на спортивну тематику (Вільям не міг розібрати в них ані слова, але поклався на те, що справжні любителі спорту навряд чи вміють читати), їм потрібен був більший штат. Тож варто було ризикнути.
— Чудово, — сказав він. — Ми пропонуємо вам усім випробувальний термін, котрий починається просто… Ох.
Він встав. Усі обернулися, щоби побачити, чому.
— Не турбуйтесь, — сказав Правитель Ветерані з дверей. — Передбачається, що це — неформальний візит. Я бачу, набираєте новий колектив?
Патрицій перетнув кімнату, супроводжуваний Тулумбасом.
— Е-е-е… саме так, — промовив Вільям. — Як ви себе почуваєте, ваша високосте?
— О, чудово. Звісно, дуже зайнятий — стільки доводиться читати, щоб бути в курсі справ. Та все ж я подумав, що міг би зайти поглянути на цю вашу «вільну пресу», про яку мені так розлого й барвисто розповідав командор Ваймз, — Ветерані стукнув ціпком по пригвинчених до долівки опорах верстата. — Втім, здається, далеко на ній не заїдеш{34}.
— Але, ваша високосте, під «вільною пресою» я маю на увазі те, що ми друкуємо, — сказав Вільям.
— А що, хіба ви розповсюджуєте це у вільному доступі?{35}
— Ні, за гроші, але ж…
— Ах, розумію. Йдеться про те, що ви почуваєтесь вільним друкувати все, що забажаєте?
Виходу не було.
— Ну… В цілому, так, ваша високосте.
— Бо це — як там той ще один цікавий термін? Ах, так… «те, в чому зацікавлене суспільство»?
Правитель Ветерані підняв типографську літеру й узявся уважно її вивчати.
— Гадаю, так, ваша високосте.
— Всі ті історії про людоїдських золотих рибок та чужих чоловіків, що зникають у великих сріблястих тарілках?
— Ні, ваша високосте. Це — те, що суспільству цікаво. Наша продукція — інша, ваша високосте.
— Овочі дивовижної форми?
— Ну, не без того, ваша високосте. Сахариса називає це «сторінкою розваг».
— Про овочі та тварин?
— Так, ваша високосте. Але це хоча б справжні овочі та тварини.
— Отже… Є те, що цікаво більшості членів суспільства, наприклад, сторінки розваг — і є те, в чому суспільство зацікавлене, але що зовсім нікому не цікаво.
— Окрім суспільства, ваша високосте, — вставив Вільям, намагаючись не загубити думку співрозмовника.
— Тобто суспільство і члени суспільства — це різне?
— Гадаю, все дещо складніше, ваша високосте.
— Безумовно. Чи не хочете ви сказати, що суспільство — це зовсім не те, що маленькі громадяни, котрих ви щодня бачите з вікон? Що суспільство мислить глобальними, суттєвими, чіткими категоріями, тим часом як маленькі громадяни просто крутяться під ногами зі своїми маленькими справами?
— Мушу визнати, над цією ідеєю треба поміркувати.
— Гм. Цікаво. Я-бо завжди помічав, що розумні й інтелігентні громадяни, досить їм зібратись докупи, легко піддаються впливові найбезглуздіших ідей, — сказав Правитель.
Він обдарував Вільяма поглядом, що говорив: «Я читаю тебе як відкриту книгу, включаючи примітки найдрібнішим шрифтом» — після чого знову роззирнувся по друкарні.
— Що ж, бачу, на вас чекає насичене майбутнє. І мені не варто робити його складнішим, ніж воно неминуче буде й без мене. Я помітив, у вас тут щось монтують?..
— Ми ставимо семафорний пост, — гордовито сказала Сахариса. — Тоді ми зможемо зчитувати сигнали безпосередньо з великої сигнальної вежі. А ще ми відкриваєм корпункти в Сто Латі та Псевдополі!
Ветерані здійняв брови.
— Уявляю, — сказав він, — про скільки овочевих покручів ми ще дізнаємось. Чекатиму з нетерпінням.
Вільям вирішив стриматись за будь-яку ціну.