— Він би дав нам коментар?
— Він постійно посміхається, коли бачить зустрічає мене в крамниці, — холодно сказала Сахариса, — Тому дасть.
— Гаразд. Якщо тобі неважко…
— Здорові були!
В дверях стояв пан Завірюха. Він тримав велику картонну коробку.
— О ні, — прошепотів Вільям.
— Тіки погляньте ось на це! — сказав пан Завірюха.
Все-таки цей чоловік не зрозумів би натяку, навіть якби ви огорнули цим натяком свинцеву трубу.
— Гадаю, нам досить кумедних ов… — почав Вільям.
І замовк.
Червонопикий відвідувач діставав з коробки велику картоплину. Таку ж велику, як і нерівну. Вільям уже бачив подібні картоплини. Вони бували схожі на обличчя — якщо ви хотіли такими їх бачити. Але з цією картоплиною нічого уявляти собі не доводилось. Вона виглядала картоплиною, та водночас була неймовірно схожа на обличчя — цілком божевільне обличчя, те самісіньке, власник якого зовсім нещодавно намагався його вбити. Він добре пам’ятав це обличчя, бо й досі раз у раз прокидався о третій ночі й бачив його перед собою.
— Це… не дуже… кумедно, — вимовила Сахариса, скоса позирнувши на Вільяма.
— Цікаво, га? — сказав пан Завірюха. — Я б то його й не приносив, але ви завжди ними так цікавились.
— День без роздвоєнї моркви, — приязно сказала Сахариса, — це ніби день без сонця, пане Завірюхо. Вільяме?
— Ух, — сказав Вільям, відриваючи очі від картопляної голови. — Мені ввижається, чи вона й справді… здивована?
— Схоже на те, — сказала Сахариса.
— Ви це викопали на городі? — спитав Вільям.
— О, ні. Вона лежала в одному з мішків, уже не перший місяць, — сказав Завірюха…
…чим і спинив сповзання Вільямових думок у провалля містицизму. Хоча… всесвіт — дивне місце. Причина й наслідок, наслідок і причина… Втім, Вільям ліпше позбувся би правої руки, аніж узявся про це писати.
— Що ви збираєтесь з нею робити? — спитав він. — Зварите?
— Що ви, ні. Цей сорт одразу розварюється. Ні, вона піде на чіпси.
— Чіпси, кажете? — перепитав Вільям.
Дивно, але це здавалось дуже вдалою ідеєю.
— Так. Так, це гарна ідея. Засмажте його, пане Вінтлере. Засмажте.
І час ішов, і не без коректур. Один з репортерів повернувся з повідомленням, що в приміщенні Гільдії алхіміків щось вибухнуло: чи є це новинами? Отто постав зі своєї келії й був відряджений на зйомку. Вільям завершив текст про вчорашні події й передав його гномам. Хтось убіг і повідомив, що на Площі Сатор зібрався великий натовп, бо на даху семиповерхівки сидить надзвичайно здивований Скарбничий (71 рік). Сахариса, акуратно діючи олівцем, викреслила всі прикметники з репортажу про засідання Анк-морпоркського товариства садоводів, чим скоротила його вдвічі.
Вільям сходив подивитись на Скарбничого (71 рік), після чого написав кілька коротких абзаців. Чарівники, котрі коять казна-що, не були новинами. Вони були просто чарівниками, та й годі. Вільям кинув аркуш в кошик «Готове» й поглянув на верстат.
Той був чорний, великий, складний. Без очей, без обличчя, без життя… верстат теж дивився на Вільяма.
Вільям подумав: тобі не потрібен ніякий стародавній жертовний камінь. Тут Правитель Ветерані помилився.
Вільям торкнувся лоба. Синець давно зійшов. Ти залишив на мені знак, подумав він. Але я хитріший.
— Ходім, — сказав він.
Сахариса підвела погляд, ще зайнята.
— Що?
— Ходім. Геть. Негайно. На прогулянку, чи на чай, чи по магазинах, — сказав Вільям. — Тільки не лишаймось тут. Будь ласка, не сперечайся. Вдягай пальто — швидше, поки воно не помітило. Поки воно не придумало, як нас спинити.
— Про що ти?!
Він зірвав її пальто з гачка.
— Ніколи пояснювати!!!
Вона дозволила витягти себе на вулицю, де Вільям глибоко вдихнув і розслабився.
— А тепер чи не важко тобі було б пояснити мені, що відбувається? — спитала Сахариса. — У мене там, знаєш, ще купа роботи.
— Знаю. Нічого. Можливо, ми ще не зовсім здурі… На вулиці В’язів відкрилась нова спагетті-кухня. Всі кажуть, що там чудово. Що скажеш?
— Але як бути зі всіма тими паперами на моєму столі!
— А що таке? Завтра вони теж там будуть.
Вона завагалась.
— Що ж, година-друга, можливо, не так уже й зашкодить, — припустила вона.
— Чудово. Ходім.
Вони вже дійшли до перехрестя Патоковидобувного шосе та вулиці В’язів, коли це сталося.
Почулись крики. Вільям повернув голову й побачив оскаженілу четвірку коней, що з гуркотом мчали вулицею, тягнучи воза з пивними діжками. Побачив, як перехожі сахаються й відстрибують убік. Побачив копита розміром з супову тарілку, що розбризкували бруд і лід. І бляшки на збруї, і піну, і слину…