— Я намагався вказати на те, що інформація теж продається й купується! І ще на те, що речі, які колись видавалися неможливими, тепер із легкістю входять в наше життя. Королі й герцоги приходять і зникають, не залишаючи по собі нічого, крім статуй у пустелі, а тим часом двійко парубків-лудильників зі своєї майстерні змінюють обличчя світу{5}.
Патрицій підійшов до столу, на якому було розгорнуто карту; вигляд карти свідчив, що її власник користується нею найактивнішим чином. Вона вся була вкрита позначками та нотатками.
— Ми постійно визираємо за стіни в очікуванні загарбників, — сказав Ветерані. — Ми постійно вважаємо, що зміни прийдуть ззовні — як і годиться, на вістрі меча. А потім озираємось навкруги й помічаємо, що вони прийшли з голови людини, яку ми й не зауважили б на вулиці. За певних обставин таку голову корисно буває відтяти, але останнім часом їх стало так багато…
Він вказав на покреслену карту.
— Тисячу років тому ми вважали, що світ має форму чаші, — сказав він. — П’ятсот років тому ми були певні, що це — куля. Сьогодні нам відомо, що світ — плаский, має форму диска й перебуває на спині черепахи, котра несе його через космос. — Він обернувся й обдарував Верховного жерця ще однією посмішкою. — Ви ніколи не замислювались, якої форми світ набуде завтра?
Але фамільною рисою Ридикулів було, раз ухопившись за нитку, тягти її, доки не розплетеш усю одежину.
— З іншого боку, вони мають оці маленькі мацаки, ну, ви знаєте, і можуть чіплятися за…
— Хто?
— Лобстери. Вони б чіплялися за…
— Ви надто буквально мене зрозуміли, ваша превелебносте, — гостро сказав Ветерані.
— Кхм.
— Я лише намагався пояснити, що коли ми не вхопимо події за комір, вони візьмуть нас за горло.
— Це погано скінчиться, ваша високосте, — вперто сказав Ридикуль.
Він уже неодноразово переконувався, що ці слова є чудовим аргументом практично в будь-яких дебатах. До того ж, це так часто виявлялося правдою!
Правитель зітхнув.
— Як говорить мій досвід, так воно зазвичай і буває, — погодився він. — Така вже природа речей. Усе, що ми можемо зробити — йти вперед і з піснею.
Він підвівся.
— Утім, я зроблю до цих гномів особистий візит.
Він потягнувся до дзвоника на столі, але раптом відсмикнув руку і, всміхнувшись жерцеві, взявся замість дзвоника за трубку зі шкіри та латуні, що висіла на двох мідних гачках. Один з її отворів мав форму пащеки дракона.
Свиснувши в неї, Ветерані сказав:
— Пане Тулумбас? Мій екіпаж, будь ласка.
— Це мені здається, — сказав Ридикуль, нервово позирнувши на новомодну трубку-розмовлялку, — чи тут справді чимось тхне?
Правитель кинув на нього здивований погляд, після чого подивився на долівку.
Там, просто під столом, стояв кошик, у якому знаходилось те, що з вигляду, а особливо — із запаху, нагадувало мертвого собаку. Він лежав, задерши горі всі чотири лапи, й лише періодичні витоки повітря з його тіла свідчили, що життєві процеси ще не згасли остаточно.
— Це його зуби, — холодно мовив Ветерані.
Пес на ймення Гав завовтузився й лиховісно кинув на жерця єдиним чорним оком.
— Він непогано виглядає, як на пса такого віку, — вимовив Х’югнон, відчайдушно хапаючись за останню можливість, ніби альпініст, під ногами якого раптом рушає лавина. — Скільки це йому вже?
— Шістнадцять, — відповів Патрицій. — На собачий рахунок це понад сотню років.
Гав із зусиллям підтягнув під себе задні лапи й загарчав, здійнявши зі свого кошика хмару застійних ароматів.
— Він дуже витривалий, — мовив Х’югнон, намагаючись не дихати. — Я маю на увазі, як для свого віку. До запаху ви, очевидно, вже звикли…
— До якого запаху? — здивувався Ветерані.
— Ах. Так, і справді, — сказав Х’югнон.
Правитель Ветерані здивувався б набагато більше, якби знав, що тим часом, як його екіпаж гуркотів нечистою бруківкою до вулиці Осяйної, у льосі неподалік, прикутий ланцюгом до стіни, страждав хтось дуже схожий на нього.
Ланцюг був досить довгий, аби ув’язнений міг дістатися до столу зі стільцем, ліжка та дірки у підлозі.
Наразі він був саме за столом. По інший бік столу сидів пан Шпилька. Пан Тюльпан стояв, загрозливо спершись на стіну. Всякому, хто мав у таких речах хоч який досвід, було б очевидно, що тут дають п’єсу про «поганого й хорошого поліцейського» — щоправда, з тим нюансом, що ніякими поліцейськими тут і не пахло. Пахло лише паном Тюльпаном.
— Отже, Чарлі, — говорив пан Шпилька, — що скажеш?
— Це ж не протизаконно, авжеж? — спитав чоловік, пойменований як Чарлі.