Навколо його шиї було обв’язано шматок волосіні. До цього шматка був прив’язаний ще один, чи, точніше, кілька невміло з’єднаних поспіль відрізків. Останній з них тримала людська рука. Принаймні, це можна було виснувати з того, що відрізок зникав у тій самій кишені неохайної шинелі, що й один рукав, усередині якого цілком могла бути рука, котра теоретично мала закінчуватись пальцями.
Шинель була досить чудернацькою. Вона здіймалась від самісінької бруківки й майже до крисів капелюха, котрий формою найбільше нагадував голівку цукру. Довкола коміра вгадувалося сиве волосся. Рука сягнула в підозрілі глибини кишені й видобула холодну сосиску.
— Двоє типів шпигують за Патрицієм, — сказав собака. — Цікава р-р-річ.
— Трах-креветко, — відповів чоловік і демократично розламав сосиску на дві рівні половини.
Вільям дописав короткий параграф «Патрицій відвідав «Відро» і перегорнув свій записник.
Це було вражаюче. Лише за день він здобув добрий десяток сюжетів для новинного листа. Неймовірно, скільки всього можуть розповісти люди, якщо їх просто запитати.
Хтось украв золоте ікло зі статуї крокодилобога Оффлера. За розповідь про це Вільям пообіцяв сержантові Колону випивку, але, як йому здавалось, частково погасив заборгованість, просто додавши до свого запису: «Варта йде по слідах злочинця: її представники висловлюють упевненість у його швидкому затриманні».
Сам він такої впевненості не відчував, хоча сержант Колон заявляв про неї з дуже щирим виглядом.
Вільям нерідко замислювався про природу правди. Його змалку привчили бути чесним — чи, точніше, «не брехати» — а деяких звичок важко позбутися, якщо їх прищеплено досить старанно. До того ж, старший де Ворд поділяв народну мудрість про те, що «дитина — як рослина»: пагін вирівняти можна, доросле дерево — ні. Вільям, щоправда, був не надто гнучким пагоном. Але й вельможний де Ворд, у свою чергу, не був жорстокою людиною. Він винаймав таких людей у міру необхідності (тоді як сам, наскільки пригадував Вільям, не виявляв ентузіазму до будь-яких дій, що включали фізичний контакт з іншими).
Хай там як, Вільям завжди був переконаний, що не має таланту до вигадок; твердження, що не відповідали фактам, ставили його в тупик. Навіть маленька брехня з найкращими намірами, на кшталт «я точно знайду гроші до кінця тижня», неминуче призводила до біди. У катехізисі ж де Вордів було ще й «фантазування» — гріх, тяжчий навіть за відверту брехню: адже це була спроба зробити брехню цікавою.
Тож Вільям де Ворд був чесним через абстрактне почуття самозбереження. Він вважав важку правду легшою за найлегшу брехню.
Він гортав свої записи далі: в «Латаному барабані» відбулася чимала бійка. Вільям особливо пишався ось цим своїм пасажем: «Брезок-«Варвар», схопивши стіл, завдав удару Моліну-«Хапку», у відповідь на що останній, ухопивши підсвічника, пожбурив його в опонента з вигуком «Ось тобі, м…к!», після чого інцидент швидко розвинувся в бойовисько, в якому постраждали, за різними даними, 5–6 осіб».
Із усім цим Вільям вирушив до «Відра».
Гунілла прочитав записи з цікавістю. Гномам не знадобилося багато часу, щоб набрати записане годящим шрифтом.
І — дивна річ! — коли все це перетворювалось на текст, друкований такими чіткими й рівними рядками… слова починали здаватись реальнішими.
Боддоні, котрий, схоже, був другим у команді, позирнув на рядки через плече Вернигори.
— Гм, — сказав він.
— Що думаєте? — спитав Вільям.
— Виглядає дещо… нудно, — сказав гном. — Суцільний текст, як у книжці.
— Ну й добре, хіба ні? — сказав Вільям. «Як у книжці» — це звучало цілком позитивно.
— Можливо, було б ліпше зробити більші відступи між повідомленнями? — запропонував Гунілла.
Вільям продовжував розглядати сторінку. В його мозку почала формуватись ідея. За мить вона вже стала здаватись природною, як саме письмо.
— Як щодо того, щоб ставити невеликий заголовок до кожного повідомлення? — промовив він.
Піднявши шматок паперу, він швидко написав: «Бійка в шинку: 5–6 поранених».
Боддоні уважно прочитав.
— Так, — нарешті сказав він. — Виглядає достойно.
Він передав папірця через стіл.
— Як ви називаєте ці свої доповідні записки? — спитав він.
— Ніяк, — сказав Вільям.
— Вам слід би їх якось назвати, — пояснив Боддоні. — Що ви пишете вгорі?
— Зазвичай щось на кшталт «Вельмишановному панові»… — почав Вільям.
Боддоні струсонув головою.