— Це не годиться, — сказав він. — Треба щось, як би це сказати, загальніше. Таке, щоб чіпляло.
— Може, «Анк-Морпоркські хроніки»? — спитав Вільям. — Я, на жаль, не дуже вмію вигадувати.
Гунілла витягнув з кишені фартуха свій пенал і виклав на стіл кілька літер. Щось із них склавши, він змочив літери чорнилом та притис до них аркуш паперу.
Вільям прочитав: «ЧАс».
— Трохи переплутав… Секунду, — промимрив Гунілла, забираючи літеру.
Вільям спинив його.
— Не знаю, — сказав він. — Гм. Лишіть-но так, як є. Тільки дайте більшу «с».
— Уже, — сказав Гунілла. — Порядок. Непогано, хлопче, еге ж? Скільки тобі треба копій?
— Гм… Двадцять? Тридцять?
— Як щодо пари сотень? — Гунілла кивнув гномам, котрі одразу взялися до роботи. — Інакше немає сенсу навіть запускати верстат.
— О, ні! В місті просто не буде стільки бажаючих заплатити за це по п’ятірці!
— Нема питань — бери по півдолара. Вийде п’ятдесят доларів нам, і стільки ж — тобі.
— Нічого собі! Справді? — Вільям подивився на сяюче обличчя гнома. — Але ж нам ще треба буде їх продати. Це ж не те, що тістечка в крамниці. І не…
Він втягнув носом повітря. На його очі навернулися сльози.
— О, ні, — сказав він. — У нас знову гості. Я знаю цей запах.
— Який запах? — здивувався гном.
Двері з рипінням відчинилися.
Що можна сказати про Запах Старого Тхора Рона, чий аромат був таким густим, що здобув власну особистість і цілком заслуговував на те, щоби писатися з великої літери? Після першого шоку ваші органи нюху здавалися на милість переможця. Вони припиняли функціонувати, настільки ж безсилі опиратися цьому Запаху, наскільки вустриця неспроможна переплисти океан. А ще за кілька хвилин з ваших вух починала текти сірка, а волосся починало сивішати.
Запах Рона протягом його життя сягнув такої сили, що почав вести напівсамостійне існування: час від часу він навіть самотужки ходив до театру чи читав коротенькі вірші. Словом, Ронів Запах багато в чому перевершував самого Рона.
Руки Старого Тхора Рона були запхані глибоко в кишені, але з однієї з кишень стирчав відрізок волосіні — чи, швидше, багато відрізків, зв’язаних в один. Він закінчувався невеликим собакою попелястого забарвлення. Можливо, це був тер’єр. Собака увійшов до приміщення чи то сором’язливо, чи, швидше, просто крадькома. Він пересувався як пес, котрий давно зрозумів, що на світі існує значно більше важких черевиків, аніж смаковитих кісточок. Він пересувався як пес, щомиті готовий дати драла.
Він підняв на Вільяма більматі очі й сказав:
— Гр-р-р.
Вільям відчув, що має захистити честь людства.
— Вибачте за запах, — сказав він гномам, і знову звернув погляд до собаки.
— На який запах ти постійно жалієшся? — спитав Гунілла.
На його шоломі почали темнішати заклепки.
— Запах, е-е-е, пана Рона, — пояснив Вільям, з підозрою дивлячись на пса. — Кажуть, це в нього від природи.
Вільям був певен, що вже не раз бачив цього собаку. Той постійно крутився на краю поля зору — як не дріботів вулицями, то просто сидів на розі, байдуже споглядаючи сум’яття довколишнього світу.
— І що йому треба? — поцікавився Гунілла. — Гадаєш, він хоче нам що-небудь замовити?
— Навряд, — сказав Вільям. — Він, у принципі, жебрак. Тільки його більше не впускають до Жебрацької гільдії.
— Щось він мовчазний.
— Ну, як правило, він просто підходить поближче і стоїть на місці, поки йому не дадуть що-небудь, щоб він забирався геть.
Старий Тхір Рон кивнув і простягнув руку.
— Правда, пане, правда. І не пробуйте мені парити те ваше «будьте ласкаві», нема дурних! Я вам кажу — дурних нема, і я можу розмовляти не гірше за якогось тобі професора, пане, отаке, чорти йому в рот, креветко… Гр-р-р.
Вільям знову подивився на пса.
— Гав, — сказав той.
Гунілла пошкрібся десь у нетрях своєї бороди.
— У мене склалося таке враження, — сказав він, — що в цьому місті у людини на вулиці можуть купити що завгодно.
Він підняв кілька все ще вологих після друку аркушів.
— Ти мене розумієш, приятелю? — звернувся він до Рона.
— Здоровий-коровий.
Гунілла штовхнув Вільяма в бік.
— Як ти гадаєш, це «так» чи «ні»?
— Можливо, «так».
— Гаразд. Дивися сюди, друже! Якщо ти продаватимеш ось це по, гм, двадцять пенсів штука, то матимеш…
— Агов, не можна продавати їх настільки дешево! — втрутився Вільям.
— Чому?
— Чому? Ну, тому що… тому що… ну, тоді їх зможе читати кожен, ось чому!
— Чудово, бо в такому разі кожен зможе заплатити нам по двадцять пенсів, — спокійно сказав Гунілла. — Бідних людей значно більше, ніж багатих, і від них значно легше отримати гроші.