Він знову звернувся до Старого Тхора Рона.
— Моє запитання може видатись дивним, але ти маєш яких-небудь друзів?
— Двері, стерня, стерня, двері!
— Мабуть, так, — сказав Вільям. — Він водить компанію з купкою, е-е-е, невдах, що живуть під одним з мостів. Тобто не те що «водить компанію»… Там у них вельми специфічний колектив.
— Отже, — сказав Гунілла, махнувши в повітрі примірником «Часу», — можеш сказати їм, що якщо вони продаватимуть це по двадцять пенсів штука, то я дозволю вам лишати собі по одному гарненькому блискучому пенні.
— Запхай свій пенні собі туди, де він не заблищить! — сказав Рон.
— Та ти… — почав Гунілла.
Вільям поклав руку йому на плече.
— Перепрошую, одну хвилиночку. Що ви сказали, Роне?
— Здоров-креветко, — пояснив Старий Тхір Рон.
Попередня фраза була сказана голосом, схожим на Ронів, і, схоже, пролунала приблизно з району обличчя Рона — от тільки вона була занадто зв’язною.
— Ви хочете більше, ніж один пенні? — обережно спитав Вільям.
— П’ять пенні за раз, — відповів Рон. Принаймні, так здавалось.
Вільямів погляд невідь-чому знову спинився на невеликому попелястому собаці, що тулився до ніг жебрака. Собака приязно поглянув у відповідь і прогарчав:
— Гр-р-р?
Вільям знову підняв погляд.
— З вами все гаразд, Роне? — спитав він.
— Пєть-пенні, зар-раза, — загадково повідомив той.
— Гаразд. Два пенси, — сказав Гунілла.
— Чотири, — здавалося, сказав Рон. — Або простіше: долар за тридцять штук.
— Годиться, — сказав Гунілла, сплюнув у руку і простягнув її вперед, аби, за звичаєм, скріпити угоду. Але Вільям вчасно схопив його під лікоть.
— Не треба.
— Щось не так?
Вільям зітхнув.
— Ви маєте які-небудь хвороби, здатні спотворити зовнішність на все життя?
— Ні!
— А хочете мати?
— Ох, — Гунілла опустив руку. — Гаразд, клич сюди негайно своїх друзів, добре?
Він обернувся до Вільяма.
— Їм можна вірити?
— До певної міри, — відповів Вільям. — Можливо, не варто лишати без нагляду банки з ацетоном.
За стінами їхньої майстерні легкою ходою віддалялися Старий Тхір Рон та його пес. І дивна річ — хоча, крім них, вулиця була пуста, хтось на ній продовжував розмовляти.
— Бачиш? Я ж казав. Просто лиши всі перемовини на мене.
— Креветко.
— Правильно. Тр-римайся мене, то й в’язниця мине.
— Креветко.
— Справді? Ну що ж, теж непогано. Гав, гав.
Під Мостом Батона жило дванадцять осіб, і жили вони там, треба сказати, розкішно. Розкішно жити не завадиш, якщо ви розумієте розкішне життя як можливість дістати принаймні раз на день такої-сякої їжі, а надто — якщо ви настільки широко розумієте поняття «така-сяка їжа». Формально вони були жебраками, але їм рідко доводилось жебрати. Теоретично їх також можна було вважати злодюжками, але вони привласнювали тільки те, що викидали інші — причому ці інші намагалися якнайшвидше забратися від них якнайдалі.
Невтаємничені вважали головним із них Домовину Генрі, котрий міг би стати чемпіоном міста з відхаркування, якби комусь спало на думку змагатися з ним за цей титул. Але насправді в цій групі панувала щира демократія, притаманна позбавленим права обирати та бути обраними до органів влади. Наприклад, таким, як Арнольд-Колобок, чия безногість була тільки перевагою в будь-якій бійці, де всі шанси мала людина з міцними зубами, розміщеними саме на висоті паху інших учасників. Що ж до Качура, то, коли не рахувати качки на його голові (чию наявність він завжди заперечував), він міг розмовляти, думати й діяти не менш логічно, аніж перший-ліпший з ваших колег. Щоправда, першим-ліпшим колегою Качура був Старий Тхір Рон.
Решта восьмеро були Ендрюз-Разом-Нас-Багато.
Ендрюз-Разом-Нас-Багато являли собою лише одну особу, проте вочевидь не одну особистість. В спокійному стані, тобто коли перед ними не поставала яка-небудь нагальна проблема, це було непомітно. Хіба що обличчям Разом-Нас-Багато вряди-годи пробігали посмикування та гримаси, в міру того, як контроль над його мозком захоплювали Джозі, Леді Герміона, Крихітка Сидні, Містер Віддль, Кучеряшка, Суддя чи Лудильник. Був ще Душило, але Душила на волі бачили тільки раз і більше бачити не хотіли, тож решта семеро тримали його під замком.
На ім’я Ендрюз, до речі, не відгукувався ніхто. На думку Качура (котрий, певно, найкраще вмів робити прямі висновки з наявних фактів), раніше Ендрюзом могли звати когось дев’ятого, але його вже затуркали інші, агресивніші персонажі.