Великі двері на протилежному кінці кімнати розчахнулися, відкривши темний отвір.
— Пане Тюльпане? — сказав пан Шпилька.
Пан Тюльпан з жалем відірвався від пильного вивчення столу, який міг бути зроблений Тапассі й мав надзвичайну інкрустацію з десятками шпонок найрідкіснішої, мля, форми.
— Га?
— Час знову зустрітися з босами, — сказав пан Шпилька.
Вільям саме готувався назавжди залишити свій кабінет, коли хтось постукав у його двері.
Він обережно прочинив їх, але поштовх ззовні розчинив їх повністю.
— Ти зовсім, зовсім невдячна людина!
Не дуже приємно, коли вас так називають, особливо якщо це робить юна панна.
Тон, яким вона вимовляла слово «невдячний», у вустах пана Тюльпана вимагав би чогось міцнішого за «мля».
Раніше Вільям зазвичай бачив Сахарису Кріпслок, коли вона поралася в маленькій майстерні свого дідуся. Вільям ніколи не звертав на неї особливої уваги. Вона не була надто привабливою, але й непривабливою не була теж. Вона була просто дівчиною у фартуху, що десь на задньому плані займалася такими шляхетними справами, як стирання пилу чи поливання квітів. Коли він нарешті сформував про неї певну думку, ця думка звелася до того, що Сахариса була жертвою неправильного розуміння шляхетності. Вона помилково вважала, що дотримання етикету дорівнює благородному походженню. Вона плутала манери з манірністю.
Тепер він міг роздивитись її значно краще, головним чином завдяки тому, що вона підійшла до нього майже впритул. З проникливістю, притаманною людям за мить до смерті, він зрозумів, що насправді вона вродлива — але згідно з еталоном краси кількасотрічної давності.
Еталони краси змінюються з часом. Очі Сахариси двісті років тому змусили б художника Караваті проковтнути пензля; три сторіччя тому скульптор Мове, побачивши її підборіддя, упустив би різця собі на ногу; тисячу років тому ефебські поети погодилися б, що тільки заради її носика варто зібрати військовий похід мінімум на півсотні кораблів. І ще вона мала чудові середньовічні вушка.
Зате її руки були цілком сучасні, й однією з них вона дала Вільямові міцного ляпаса.
— Ці двадцять доларів на місяць — це майже все, що ми мали!
— Вибач?
— Нехай він працює не дуже швидко, але колись він був одним із кращих граверів міста!
— Так… Але ж… Я… — Вільям раптом відчув спалах провини перед паном Кріпслоком.
— А ти взяв і позбавив нас заробітку!
— Але я не хотів! Просто гноми… Просто так сталося!
— Тепер ти працюєш на них?
— Ну… З ними, — сказав Вільям.
— А ми, значить, мусимо голодувати?
Сахариса важко дихала. При цьому ставало помітно, що вона мала достатньо й інших принад, котрі не виходять з моди й цінуються в будь-якому столітті. Ясно було, що вона думає, ніби строгі старовинні сукні приховують цей факт. Це була помилкова думка.
— Слухай, я повинен бути поруч із ними, — сказав Вільям, старанно відводячи погляд. — Я маю на увазі, з гномами. Правитель Ветерані на цей рахунок висловився дуже чітко. І взагалі, все дуже ускладнилось…
— Гільдія граверів буде розлючена, ти це розумієш? — урвала вона.
— Е-е-е, авжеж, — раптова ідея сяйнула Вільямові чи не яскравіше, ніж ті іскри, що посипалися з його очей після ляпаса. — Слухай… А ти не хочеш виступити з цього приводу, е-е-е, офіційною особою? Тобто щось на кшталт: «Ми розлючені», — заявляє представник… представниця Гільдії граверів»?
— Навіщо? — підозріло спитала вона.
— Я просто у відчаї через те, що мені нічого розмістити в наступному випуску, — у відчаї сказав Вільям. — Ти не могла б мені допомагати? Я дам тобі… окей, двадцять пенсів за замітку, а заміток мені треба щонайменше п’ять на день.
Вона відкрила рота для відсічі, але мозок уже зробив підрахунок.
— Долар на день? — перепитала вона.
— Навіть більше, якщо замітки будуть довгі й цікаві, — палко промовив Вільям.
— Для отого твого новинного листа?
— Так.
— Долар?
— Так.
Вона з недовірою зміряла його поглядом.
— Ти ж не можеш цього собі дозволити, хіба ні? Я думала, ти сам заробляєш тільки тридцять на місяць. Ти казав дідусеві.
— Дещо змінилося. Хоча, правду кажучи, я ще й сам не до кінця розумію, в який бік.
Вона продовжувала з сумнівом дивитись на нього, але природний для мешканців Анк-Морпорку інтерес до отримання, хай у далекій перспективі, певної суми грошей явно перемагав.