— Власне, я збирався пошвидше дістатися до… — почав Вільям, і раптом затнувся. — Ви не чули, щойно хтось кричав?
— У мене ще десь є трохи холодних пиріжків зі свининою, — сказав Нудль, порпаючись у своєму візку. — І я пропоную серйозну знижку, адже…
— Я точно щось чув, — сказав Вільям.
Нудль прислухався.
— Наче якийсь гуркіт?
— Авжеж.
Вони втупилися в місиво туману, що повільно ворушився уздовж усього Брод-Вею.
Туману, який раптом окреслився величезним, критим парусиною возом, що рухався невпинно і дуже, дуже швидко.
Останнім, що почув Вільям, був чийсь крик:
— Спиніть верстат!!!{2}
Чутка, пришпилена Вільямовим пером до паперу, ніби метелик до картону, не потрапила до вух деяких осіб, оскільки вони мали на думці інші, значно неприємніші речі.
Їхній човник ковзав водами Анку, котрі з шипінням змикалися за його кормою.
Над веслами скоцюрбились двоє. Третій сидів на носі човна. Час від часу він бурмотів що-небудь на кшталт «мені ніс свербить».
— Просто дочекайся, доки прибудемо, — сказав один з веслярів.
— Ви б мене краще знову пустили на землю. Він справді свербить.
— Ми тебе пускали на землю, коли спинялись вечеряти.
— Тоді він не свербів.
Другий весляр сказав:
— Мля. Може, йому ще раз заїхати веслом в головешку, пане Шпилько?
— Гарна думка, пане Тюльпане.
У темряві почулось глухе «бух!».
— Ай.
— А тепер ша, друже, бо пан Тюльпан може розгніватись.
— Оце чиста правда, мля.
Почувся звук, як від роботи стаціонарного насосу.
— Гей, помалу з тим лайном, га?
— Воно ж мене ще не вбило, пане Шпилько.
Човен грузько ткнувся в маленьку занедбану пристань. Висока постать того, кому пан Шпилька щойно приділив стільки уваги, вистрибнула з човна і поквапилась алеєю в темряву.
Незабаром із темряви почувся, швидко віддаляючись, стукіт коліс.
Здавалось майже неможливим, щоб такої кепської ночі в подібної сцени знайшлися сторонні свідки. Але вони знайшлися. Кожна річ у всесвіті мусить мати спостерігача, інакше вона припиняє існувати.
З сутінків сусідньої алеї, човгаючи, виткнулася постать. Біля її ніг непевно коливалася тінь меншого розміру.
Обоє провели поглядами карету, що зникла в заметілі.
Менший сказав:
— Ну-ну. Цікава р-р-річ. Чолов’яга, закутаний по самісіньке горло, та ще й у капюшоні. Цікава річ, гр-р-рм?
Вищий невідомий кивнув. На ньому були гігантська, на кілька розмірів більша ніж треба, шинель, і фетровий капелюх, якому час та погода надали форми м’якого конуса, що вкривав голову господаря по вуха.
— Виродки, — сказав невідомий. — Трах сто разів, здоровий-коровий! Креветко, креветко! Я їм говорив, говорив!
По хвилі він сягнув у кишеню, видобув звідти сосиску з перепічки та розламав її навпіл. Один шматочок зник під капелюхом, а другий було пожбурено меншій постаті, якій належала більша частина діалогу — принаймні, його зв’язна частина.
— Щось тут нечисто, — сказав менший незнайомець, у якого проглядалося цілих чотири ноги.
Процес споживання сосиски відбувся в тиші. Потому парочка знову вирушила в ніч.
Так само, як голуб не вміє ходити, щоб не смикати головою, вищий незнайомець, схоже, не міг ступити кроку без тихого непевного бурмотіння:
— Я їм говорив, я їм говорив… О ні, виродки, о ні. Двері, стерня, стерня, двері, креветко, креветко!.. Я ж говорив, говорив…
До його вух чутка потрапила пізніше, але на той час він уже був її частиною.
Що ж до пана Шпильки та пана Тюльпана, то головне, що слід про них знати — це те, що вони належали до категорії людей, які зазвичай називають вас «братан». Як правило, такі люди не викликають братніх почуттів.
Вільям розплющив очі. Я осліп, подумав він.
Потім він стягнув із себе ковдру.
А потім на нього налетів біль.
Це був гострий і дуже нахабний біль, і зосередився він просто над очима. Там пекло, неначе від перцю. На тому місці, схоже, був не просто синець, а ціла вибоїна в плоті, якщо не в кості.
Вільям сів. Він був у кімнаті з похилою стелею. Під маленьким віконечком намерзла дещиця брудного снігу. Крім ліжка, яке являло собою лише матрац та ковдру, в кімнаті не було жодних меблів.
Щось гупнуло, і будівлю струсонув важкий поштовх. Зі стелі посипався пил. Вільям встав, притиснувши долоню до лоба, і непевно подався до дверей. Вони відчинилися до значно більшої кімнати — чи, точніше, майстерні.