Побіг він чимдужче в свою нірку, дістав з пічки, яка вже майже згасла, червоного вуглика, поклав у глиняний горщик і Миколаю приніс.
— Це клаптик мого серця. Візьміть! Хай він зігріє Вас в далекій дорозі.
Узяв Миколай малого до себе на коліна, пригорнув до серця.
— Дякую тобі, тхорику. Дякую за твоє добре серце. І твоє бажання я знаю. Листа твого читав. Правду кажучи, воно було найскладнішим. Але я його залюбки виконаю. Йди до школи і забудь про образи. А мені час йти далі. Ще роботи багатенько залишилося. Тут ніч скінчилася, а десь тільки-но починається. Мене усюди чекають.
Підвівся Миколай, вдарив посохом і вмить невідомо звідки з'явилися санчата. Сів на них, вкутався шубою, обійняв міцно горщика із вогником, цмокнув невидимим коням і санчата стрімко злетіли в небо. Тхорик дивився услід, поки той маленький вогник не загубився між зірочками.
На ранок усі звірі попрокидалися і кожен знайшов подарунок. Кожен радів, що до нього завітав святий Миколай. Дивним було лише те, що пахли усі вони якось дивно і не дуже приємно. Але радість він подарунку була сильніша за запах. Так скоро усі звірі до того запаху і призвичаїлися.
Прийшов тхорик до школи, підійшов до юрби, а на нього вже ніхто й уваги не звертає, усі дарунками вихваляються. Принюхалися звірі, а Тхорик не смердить зовсім. Пахне, точнісінько, як дарунки від Миколая.
— Дивно! Мій м'ячик пахне, як тхорик. — здивувався лис.
— І мої лижі так само пахнуть! — підтвердив борсук.
— Виходить, що Миколай — це тхорик! — здогадалася білочка. І усі з цим погодилися.
З того часу запах тхорика вже нікого не дратував, а навпаки, нагадував про радість від дарунків Миколая. Виявилося, що тхорик добрий і дотепний, то ж в нього з'явилося багато друзів. Старе його прізвисько вже усі забули.
Щоночі тхорик здіймав голову до неба і вглядався в зорі, намагався побачити слід від санчат Миколая. Кожна здавалася йому тим вогником, який він подарував святому у ту незабутню ніч. Мабуть усі зірочки — це частинки чиїхось сердець, подарованих йому.
Тхорик більше ніколи не зустрів Миколая, хоч і одержував щороку подарунки від нього. Проте він ані трішечки не ображався. Він знав: Миколай зараз з тим, кому найважче, він там, де потрібний не подарунок, а диво. А в тому, що святий Миколай творить справжні дива, він вже ні на мить не сумнівався.
ІСТОРІЯ ПРО ЖАБУ ДУШКУ ТА ХОМ'ЯЧКІВ-СУСІДІВ
Жили в лісі на горбочку два хом’ячки. Одного звали Тут, бо жив він тут, а другого — Там, бо жив він там, на іншому боці. Були вони друзями нерозлучними. Вдосвіта прокидалися і сонечко зустрічали за чашкою чаю. Для цього столика між своїми норками зробили, рівно по серединці, що б кожному однаково йти було. Потім до роботи бралися, поле обробляти та зерно на зиму готувати. Тут йшов в поле направо, а Там — наліво. Врожай чесно порівну ділили. Вечором знову чай пили. Так було завжди. Жили не тужили друзі і горя не знали.
Якось, коли йшли в поле, побачили в долині земляну жабу. Вся її шкіра була вкрита бородавками та прищами. За спиною мала футляр зі скрипкою. І вона їх побачила:
— Доброго дня, хом’ячки.
— Доброго дня! — відповіли вони разом.
— Я — жаба Душечка. Ви не проти, як я тут в долині влаштуюся?
Хом’ячки переглянулися:
— Та ні, не проти. Влаштовуйся, жабо! Тільки зерно наше не їж.
— Дякую вам, сусідоньки. Щиро дякую. Зерна вашого не чіпатиму.
Так в долині біля горбочка, де жили хом'ячки, оселилася жаба.
Вечором, коли хом'ячки попили чаю і розішлися кожен у свою нору моститися до сну, до Тама хтось постукав у двері.
— Хто там?
— Це я, твоя нова сусідка, жаба Душечка.
Там впустив сусідку. Та зайшла, присіла.
— Я тобі комариків в'ялених принесла. Подякувати хотіла, що дозволили тут оселитися.
— Комариків? Я їх не їм. — скривився Там. — Але мені все одно приємно, що ти прийшла подякувати.
— Розказуй, як живеш. — Жаба вмостилася і приготувалася слухати.
— Живемо добре, дружно. Кращого сусіда, ніж Тут, годі шукати. І виручить, і допоможе, і порадить. Щастя, а не сусід.
Поки Там розказував, жаба усіх тих комариків, котрих принесла, з'їла. Коли хом'ячок усе розказав, жаба глибоко зітхнула, похитала головою, прищурилась і каже:
— Не справедливо.
— Що не справедливо? — здивувався Там.
— Все несправедливо. Ділитеся ви порівну, а в сусіда твого нора більша. — Жаба подивилася через вікно на небо. — О, вже місяць зійшов. Мені час йти. В мене концерт. — Відкланялася і пішла.