Тільки-но програш заграла, як почула, що хтось співає чарівним голосом. Жаба грала, не зупинялася, а голос наближався. Раптом вона побачила жабія в красивому чорному костюмі, білій сорочці з маленьким метеликом на шиї, та з букетом волошок. Він наближався до неї і співав під ту мелодію:
Жаба грала, думала вже не про довгоносиків, а лише про те, що б цей чудовий спів не припинявся. Жабій став поруч. Її серце тьохкало та палало від невідомих раніше почуттів. Довгоносики, що позліталися на концерт, теж милувалися тією парою, а коли пісня закінчилася, дружно зааплодували. Вони раділи ще й тому, що жаба вперше не з'їла тих, хто запізнився.
Жаба знову заграла, а Жан-Жаб заспівав. Поки не переспівали усіх пісень, які знали, — не зупинилися. Коли завершили спів, жабій уже впритул наблизився до жаби:
— Я — Жан-Жаб. Милішої музики, ніж твоя, Душечко, я ніколи не чув. — Він вклонився, поцілував жабі лапку, як справжній французький кавалер, дав їй квіти.
— Дякую, Жан-Жабе. Ви перший, хто мені про це каже. — Знітилася жаба. — Милішого співу, ніж ваш, я ніколи не чула.
— Душечка, давайте співати та жити разом! Переїжджайте на моє болото! Я пропоную Вам свою лапку і серце! — Жабій став на коліно і схилив голову.
Жаба радісно кивала головою і плакала від щастя. Може й тому, що ніхто ще її так лагідно та ніжно не називав: «Душечкою».
Почали вони жити разом на жан-жабовому болоті, співали, і кращого дуету, ніж в них, в Лісі не було. Тепер по гастролям їздять, а глядачі їх годують, ще й з собою дають. Лише зараз зрозуміла Душечка справжнє значення батьківських слів. Коли той казав «Скрипка годує», то мав на увазі, що справжній музикант завжди собі на хліб заробить.
Скоро Душечка почала радіти сама за себе, бо знала, що щасливішої за неї жаби немає. Кому ж заздрити? Хіба що самій собі. Так і вилікувалася від заздрощів. Любов'ю! Правду старий Феняшуй казав: любов лікує все!
Тут і Там знову оселилися на горбочку, зруйнували усі паркани, разом відбудували Тутову нору, і знову щоранку за чашкою чаю зустрічають сонце.
ІСТОРІЯ ПРО ЦАПА ГОРДАНЯ, ЦАРЯ НАД ВСІМА
Про впертих баранів ви, мабуть, вже чули. Як вже собі щось задумають, ніколи не відступлять. Але навіть серед них не було такого, як цап Гордань. Оце був впертий, так впертий. Самі подивіться який!
Задумав цап одного разу провідати свою куму козу Рогалю. Зібрався й пішов. Ось уже й її подвір'я. Аж бачить, хвіртка зачинена на клямку із середини. Він в ту хвіртку рогами: бум-бум!! Постукав трохи, але ніхто не відчиняє. Він знову, вже сильніше: Бум-бум!! Не йдуть його зустрічати.
Почула той стукіт сусідка вівця, вийшла, й до нього:
— Цапе! Ти чого грюкаєш? Подивися, паркану біля хвіртки немає. Усі до Рогалі повз хвіртку ходять! Вже навіть стежку протоптали. Хіба не бачиш?
— Ні, — каже цап, — я через хвіртку увійду!
Розізлився Гордань, розігнався і в ту хвіртку з усієї сили рогами вдарив: Бабах!! Аж задзвеніла вона.
Вже й коза почула, що хтось там хвіртку трощить. Вибігла, відчинила, бачить, цап біля хвіртки лежить, за голову тримається і стогне від болю. На землі роги валяються.
— Куме! Що то з вами?
Підвівся цап на лапи, стоїть-хитається, від болю кривиться. Побачив роги свої обламані, почервонів від злості. Поглянув на козу з-під густих кровей і каже:
— Усе! За те, що не одчинила мені хвіртки, знати тебе більше не хочу! Не кум я тобі!
Йде-хитається цап, а вівця сміється:
— Це ти за впертість свою рогами заплатив! Казала ж тобі: «Обійди!» Буде тобі наука на все життя!
Гордань зціпив зуби, заскреготав і з лютою ненавистю подивився на вівцю, яка ще дужче реготала:
— Я вам усім покажу, хто такий цап Гордань. Ви ще всі переді мною голови схиляти будете!
Образився цап на весь ліс. «Йолопи тут одні. Немає того, хто б мене поважав», думає. Вітатися з усіма перестав. Ходить сам по собі, голову високо здіймає, нікого помічати не хоче. Бувало скажуть йому «Доброго дня, цапе!», а він й очі не схилить. Скоро з ним вітатися перестали. Що засієш, те й пожнеш. Став Гордань самотній і від того ще зліший.