Наснилося якось цапу, що він на білій хмарі стоїть, в променях сонця, на Чарівний ліс згори споглядає. Всі на нього знизу дивляться, що він накаже, те й виконують. Сподобалося цапу це видіння. Задумав він вище за всіх бути, царем над всіма стати.
Підскочив Гордань так високо, як міг, побачив далеко-далеко білий вершок найвищої карпатської гори, зібрав торбинку і пішов шлях до царства свого шукати. Йде-йде, дерево за деревом, кущ за кущем, дерево за деревом, кущ за кущем. Ось і скінчився ліс.
Вийшов у полонину. А там миші та зайці шастають. Вони побачили новенького в своїх краях та й до нього:
— Доброго дня Вам, цапе!
Відвернувся Гордань від них і буркнув:
— Ви мені не друзі, а я вам не товариш, що б вітатися. — Й пішов собі далі.
Надвечір вперся в скелю. Висока-висока. Ні перескочити, ні обійти. Задумався цап. Спробував був драбинку зробити. І так, і сяк мостив гілочки, а нічого не виходить. Не тримається купи. Пішов до зайців й каже:
— Зайці! Допоможіть мені драбинку зробити.
А вони йому:
— Ти ж нам сказав, що ми тобі не друзі, а ти нам не товариш. То чого тепер до нас просишся?
— Так я погарячкував, браття. Доможіть мені! — винувато замекав цап.
Пожаліли його зайці. Взялися дружно допомагати. Побудували вони високу драбину, а вона така важка-важка, аж десятеро зайців несуть і крекчуть. Поставили драбину попід скелю, цап на неї скочив, по сходинці, по сходинці, й так на верх вибрався.
«Вони ж за мною піти зможуть, взнають дорогу до царства мого.» — подумав цап. — «Ні! Не буде цього!» Як дасть копитом по тій драбині, вона й розлетілася вщент, на зайців попадала.
Йде цап далі. Догори та й догори. Аж бачить струмок гірський. Такий стрімкий, що не перейдеш: з ніг потік зіб'є. Став цап, задумався. Назустріч йому баран з овечкою:
— Добро дня, цапе!
— Не чіпайте мене, я думаю! Не заважайте своїми вітаннями. Ви мені не друзі, а я вам не товариш. — Цап навіть не обернувся до них.
«От нахаба!» — розгнівався баран, але нічого не сказав. Пішли вони з овечкою далі.
Довго Гордань ходив бережком, шукав місце мілке, так і не знайшов. Лише копита всі промочив, змерз. Вода холодна, аж лапи сіпає.
Бачить, баран з овечкою повертається. Він їм ні добрий день, ні до побачення, просить:
— Допоможіть мені того берега дістатися!
— Ні, — каже баран, — ми тобі не друзі, а ти нам не товариш. Сам казав.
— Так сталося вже, я пожартував. Допоможіть, будь-ласка, мені треба на той берег. — Цап вдав, що вибачається.
— Пожалій його. Подивися, змерз, змок! — попросила за цапа овечка.
— А чого тобі на тому березі треба? — запитав баран.
«Що б це таке збрехати» — подумав Гордань й почухав потилицю. Правду ж не скаже. Й вигадав таке:
— Я до дідуся йду, провідати! — цап й оком не моргнув.
— Як дідуся поважаєш, то ще не пропащий. Хоч і нахаба. Добре! — Повірив баран, змилувався. Закотив рукави, заходився місток з камінців будувати. Камінчик до камінчика та й збудував. А цап на той місток, скік-скік, та й вже на іншому березі. Потім розвернувся і як вдарить копитом по тому місточку, так він вщент і розлетівся.
Йде далі. Вище й вище у гори дереться. Вже й кущів не стало. Одна лише трава, й та пожовкла. Над вечір холодно стало, аж зуби самі зацокотіли. Бачить цап, далеко вогник палає. Пішов на світло. Там цап гірський сидить. Старий, згорблений, роги у нього від тяжкого життя покручені, шерсть заплуталася, не розчешеш. Старовинне гуцульське вбрання на ньому. В лісі такого вже не має. Курить люльку і гріється біля вогнища.
— Дядьку, можна мені біля вас погрітися? — питає цапок.
— Можна. Йди сюди, поближче до ватри, грійся, бо вже зуби в тебе цокотять. — Старий поглядом вказав де сісти.
Присів цапок біля ватри та й гріється.
— Куди це ти зібрався? — питає його дід.
«Ще чого, так я тобі і скажу правду про шлях до царства» — подумав собі цапок і відповідає:
— Я подорожую, гори вивчаю.
— Будь обережний. Я — Бодай. Вище за мене вже ніякий звір не живе. Загинути тут дуже легко, а жити — важко.
Настала ніч, зорі засяяли. Тихо, спокійно поруч із старим цапом. Полягали спати. На ранок прокинувся Гордань і бачить, вкритий він кожухом дідовим, а старий коло вогню лежить. Вогнище вже ледь тліє.
Цапок з-під кожуха виліз, згорнув його, шапку прихопив дідову, закинув на плечі й навшпиньки пішов, що б старий не почув. «Мені цей кожух більше потрібний, аніж старому. Стану царем, він ще дякувати мені буде, що біля мене ночував.»
Нап'ялив Гордань на себе кожуха дідового, шапку на роги, які ще залишилися, начепив і в гори дереться крутою стежиною поміж величезних каменів. Навколо ні душі. Одні лише гори. Гори і Гордань.