Втомився цап, сів перепочити. Підвів голову і сокола в небі побачив. І сокіл його взрів, здивувався: «Куди ж це він дереться? Може заблукав. Може допомога потрібна». Злетів униз до цапа і питає:
— Доброго дня, цапе! Як ти тут опинився?
— Ще чого! Так я тобі і скажу. Це моя таємниця. Скоро я буду вище за всіх, і навіть вищий від тебе! Я дістануся найвищої гори і тоді ви всі взнаєте, хто такий цап Гордань!
Ще більше здивувався сокіл.
— Ти туди не йди! — каже. — Там небезпечно.
— Не потрібні мені твої поради. Я ссавець! Вищий за тебе, птаха. Ти мені не друг, а я тобі не товариш!
Образився сокіл словам таким, але нічого не відповів. Полетів геть.
Перепочив цап і поліз далі. Ще вище. Знову ніч настала. Знайшов він якусь печерку, згорнувся там калачиком, сховався під кожухом дідовим і спить. На ранок прокинувся, виліз з тієї печери, подивився на свою борідку, а вона вся блискучим інеєм вкрилася.
Лапи болять, але цап вперто йде, свого не покидає. Вище й вище. Оглядається вниз і весь ліс карпатський видно: і Чарівний, і Дикий. «От, — думає, — скоро вже я зацарюю над всіма. Ще трішечки!»
І знову ніч. «Мені ще трохи залишилося до вершини. — Втішає себе цапок. — За два чи три дні, а як повезе, то за добу втраплю туди».
Ось нарешті й вона — омріяна верхівка найвищої гори. Заскочив цап на неї, як на п'єдестал. Став, як кінь під Богданом Хмельницьким, голову задер. Як цар. Лише корони не вистачає.
Став цап на захід, до сонця, набрав повітря повні груди і закричав щосили:
— Я цап, над усіма цар!!
Ніхто не відізвався. Лише залунало у горах: «а-а-а… а-а-а…».
Повернувся Гордань на схід і знову:
— Я цап, над усіма цар!!
Не відповідає ніхто. Мовчить царство. Лише луна горами несеться: «а-а-а… а-а-а…».
Ні на південь, ні на північ, як не ставав цап, ніхто не відізвався. Призадумався цап-цар. «То вони певно, усі голови посхиляли переді мною, бояться відізватися, що б гніву мого царського на себе не накликати» — здогадався Годань. Аж тепліше йому від цієї думки стало. А в животику щось заворушилося. Зголоднів цар.
— Прислужники мої! Подайте мені їсти! Та не простого сіна, а травички свіжоскошеної!
Прислухався, ніхто не біжить, трави не несе. А голод не чекає. «Загадав я складну задачу слугам. Довго будуть нести. Треба спростити» — думає цап.
— Слуги мої! Змилувався я над вами. Несіть те, що є. Сіно, то сіно.
Чекає-чекає, ніхто не йде.
— Я вас усіх знищу! — розгнівався цап. — Ви моїх наказів не виконуєте! — затупотів копитами, замекав, каміння вниз з гори почав скидати. Та все марно. Ні душі навколо.
А їсти то хочеться. Як говорить прислів'я «Голод не тітка». Наївся цап снігу, бо більше нічого не було, і спати почав моститися. «Завтра, — думає, — зійду вниз, усіх покараю за неслух.» Тільки приліг, вітер десь узявся, хижий, колючий. По морді сніжинками б'є, під кожуха заглядає. Темно, холодно, моторошно. Сховався цап за кожухом і заснув.
Ранком прокинувся, їсти знову хочеться, живіт крутить: бур-бур-бур-ррр… Як на зло ще й ангіна десь узялася. Усе горло цапові заклало, дере, коли слину ковтає.
«Нема тут нікого, окрім вітру. Хто вище всіх — той сам. Треба повертатися» — вирішив цап. Оглянувся навкруги, а усі гори вкриті снігом, якого за ніч нападало стільки, що навіть дерев не видно. А від стежки, якою він прийшов, й сліду не залишилося. Спробував цап в бік ступити, а лапи в сніг провалюються й до твердого не достають. Де не ступав, всюди однаково.
Холодно, голодно і самотньо цапу. Кричати не може, то шепоче:
— Кхе-кхе, рятуйте, рятуйте мене! Хтось… Тільки вітер йому одзивається: «Шу-у-у… ф-у-у…»
«Певно тут я і згину» — злякався цап. Став міркувати, як з цієї халепи вибратися. Підійшов до краю урвища, подивився донизу і вдалині сокола побачив. Придумав сніжки ліпити і в нього жбурляти. Може побачить й врятує. Покидав-покидав та марно. Не долітають сніжки, вітер їх на скелю кидає, вщент розбиває. Зневірився цап, склав лапки, помолився востаннє, як перед смертю, і заснув.
Вночі прокинувся Гордань й бачить, над ним цап Бодай стоїть, солому та патички з торби виймає і вогнище розпалює. Поліз ще по щось в торбину.
«По сокиру поліз. — Думає цапок. — Пропаду я ні за цапову душу. Зарубає мене гуцул.» Поворушитися боїться й не може, бо ослаб від голоду, морозу та страху. Закрив очі, щоб своєї смерті не бачити.
Почекав, нічого не діється. Розплющив одне око, так що майже не видно, помацав шию, думає: «Ні! Ще на місці голова». Бачить, Бодай витягнув люльку та кресало, поклав тютюну, запалив, затягнув у груди сивого диму і на нього дивиться. Знову Бодай в торбину лапу запхав, а Гордань думає: «Тепер точно по сокиру. Зараз знесе мені голову!» Аж ні, бачить, той оберемок сіна виймає і перед ним кладе.