— На, їж!
Скочив цапок на лапи і до сіна припав. Яке ж воно було духмяне, яке ж смачне. Горданю здавалося, що нічого смачнішого за все своє життя він ще не куштував.
Наївся цапок, зігрівся біля вогню. Наважився очі підняти, на Бодая подивитися. Соромно йому стало. Вперше в житті.
— Вибач мене, Бодаю, що я був таким. Кожуха в тебе вкрав, шапку. А ти до мене такий добрий, від смерті мене врятував.
Старий подивився на нього докірливо, похитав головою. Нічого не відповів. Сиділи мовчки, поки вогонь блимав, кожен про своє думав.
Бодай шкодував молодого та впертого цапка і радів, що встиг його з лап смерті витягти. А Гордань мучився одним-єдиним запитанням: «Чому він мене врятував, якщо я його обікрав?»
Коли вогонь згас, Бодай підвівся:
— Ходімо! Ступай за мною слід у слід.
Йде Бодай попереду, копитом обережно стежку шукає, а за ним Гордань. Але ж молодим не терпиться. Хочеться йому поскоріше з гори зійти. Поспішив цапок поперед Бодая, вдарив передньою лапою в камінь, що під снігом сховався, і коліно звернув. Застогнав він, від болі скорчився. Цап до нього:
— Що таке?
— Ногу, дядьку, підвернув.
— Ех ти! Що я тобі казав? Ступав ти так, як я велів?
— Ні!
— От тепер маєш! Клади мені свої копитця на плечі і будемо йти так. — Ще повільніше пішли. Мало-помалу. Вночі дійшли до хатинки Бодая. Жив він просто. Грубка, ясла і трембіта на стіні — ось і все, що в хаті було.
Змучений Бодай туго копито малому перев'язав, зварив якоїсь настоянки з гірських трав і наказав:
— На, випий!
Гордань випив гірку та й ліг спати, бо й так уже з ніг валився. Бодай розпалив грубку та й заснув біля неї.
Три дні і три ночі Гордань не вставав. Бодай весь цей час біля нього був, настоянки варив й ними цапка напоював. Це не допомагало. Коліно спухло, почервоніло. Те саме й з горлом було. На вечерю зварив жменю пшениці, виклав у миску і цапку дає:
— Їж, малий, поправляйся.
— Ех, старий, — каже Гордань, — об'їдаю я тебе. Це ж ти, певно, на Різдво, на кутю беріг.
— Так. Але до Різдва ще далеченько, а ти без хліба на ноги не станеш. Їж!
Жує Гордань пшеницю, а думка з голови не йде.
— Чого ж ти мене не покинеш, не зарубаєш? Я ж там, на горі, був на вірній смерті. А ти тут панькаєшься зі мною… Хліб свій чесний віддаєш.
— Що посієш, те й пожнеш. Не шкода мені хліба свого для тебе, бо я знаю, що він до мене повернеться. А ось ти, як би помер, то вже б не повернувся. Поганого б ти вже нічого не зробив. Але хто ж би за тебе твої добрі справи зробив?
— Як добрі справи? — здивувався Гордань.
— Ті, які є шляхом до Царства Божого. Ті, які ти ще зробиш! До яких тебе серце закличе.
Задумався цап над цими словами, які йому весь світ перевернули. Через кілька днів справи пішли краще: малий почав одужувати.
Встав Гордань вранці, коли ще остання зірка з неба не зійшла, і хату підмітає. Бодай прокинувся, очі продер, побачив це й зрадів.
— Тільки на лапку хвору не ставай.
Настало Різдво. Сіли вони до столу, а на ньому лише жмутик сіна та сухий вінок із квітів. Те зерно, з якого кутя мала б бути, згадали. Помолилися богу й повечеряли, чим було, водою запили.
Прожили всю зиму разом. Подружилися.
Задихала весна. Зняв Бодай трембіту, виніс її на двір і засурмив. Горами йшло відлуння і поверталося назад. Здавалося, що то не Бодай, а вітер в трембіту гуде, а гори йому підспівують, кожна на свій лад, а разом — то величний карпатський хор. З сусідньої гори, а до неї було три дні ходу, теж засурмили у відповідь.
— Живий, сусіда мій! — зрадів Бодай.
Гордань і своїх сусідів згадав. «Десь там і кума моя, в Чарівному лісі». Тьохнуло серце, в дорогу покликало.
— Дякую, тобі Бодає. Врятував ти мене від смерті. Дякую за науку твою. Скільки жити буду, тебе не забуду. Ти мені тепер за батька. Піду я в свій ліс. — Обійнялися, потисли лапи одне одному і цап пішов.
Йде знайомою дорогою, в Чарівний ліс повертається. Ось і до гірського стрімкого потоку дійшов. Але то вже не потічок, а річка повноводна. На човнах можна плавати. Сніги тануть й той потічок напувають.
«Піду бережком», — думає. Йшов три доби і дійшов до того місця, де бобрики місток будують.
— Доброго дня, бобрики! Пустити те мене через свій місток?