Час іде, ростуть вовченята, граються, сили набираються. А один не грається. Навіть не ходить, не те, що б гратися. Лежить і на лапи звестися не може. Спочатку думали, що лінивий. Та одного разу підійшла до нього вовчиця, обдивилася уважно. Аж бачить, коли вовченя на лапи зводиться, вони з колін випадають. Наче й колін немає.
— Ой, бідолашний… — зажурилася мама. — Що ж це за кара така?
Тут і батько-вовк Костогриз, підійшов, ватажок зграї. Подивився на малого й питає:
— Що з ним таке?
— Біда! З лапами щось. Не може підвестися.
— Не журися! Як не встане, значить така його доля. — рикнув Костогриз. — Збирайся, завтра вирушаємо в похід.
Покликала вовчиця лікаря. Той подивився, головою похитав, поцмокав і каже:
— Дисплазія певно. Це не лікується.
На ранок вовки стали збиратися. Час вирушати. Вовчиця йде, а поряд із нею вовчата маленькі плентаються. Лиш хворенький з живота на спину качається, на лапи звестися хоче, але нічого в нього не виходить. Не тримають лапи. Узяла вовчиця його в зуби й несе.
— Покинь його! — наказує їй Костогриз. — Не буде з нього справжнього вовка. Кривий він вродився, то кривим і помре. Лиш об'їдати нас буде.
Що мала робити вовчиця… Серце їй надривалося, але мусила підкоритися. У вовків вожак над усіма владу має: що накаже, те й роблять. А як хто не зробить, то й загризти може.
Поклала вовчиця кривенького на сиру землю попід дубом, гілки якого схилялися донизу, і пішла далі за зграєю, не оглядаючись. А вовченя залишилося саме.
Лежав на животі, з боку на бік перевертався малий вовчок, скиглив, маму й тата кликав, але марно: скоро й запах їх розвіявся.
Ось і ніч настала. Хоч і вовк, але все одно страшно малому. Сховався під кущем, калачиком скрутився і заснув. На ранок прокинувся від рохкання, що чулося десь поруч. Причаївся вовчок, лопухом накрився, боявся що б його не помітили. Але скоро того лопуха своїм рилом підняла свиня. Вона шукала жолуді або якоїсь іншої поживи і побачити там вовка зовсім не сподівалася. Спочатку перелякалася, як свиня вовка, аж потім побачила, що вовченя ще мале, щенятко, а дорослих і зубатих поруч немає, і посмілішала. Почала до нього придивлятися.
Вовк теж перелякався. Свині він ще зроду не бачив, тож хотів втекти від неї, але ж… щойно звівся на лапи, вони підвернулися і він впав на животик, скиглити по-вовчому почав: «Не заподіюйте мені лиха!» Ось тут свиня й побачила, що він кривенький.
— Бідолашний! — похитала головою свиня, співчуваючи. — Як це ти тут будеш жити, коли тебе лапи не тримають?
Нічого не відповів вовк: ні кабанячої, ні людської мови він не знав; скиглив далі. Свині те скиглення молитвою здалося. Обережно узяла його за шкірку і понесла до себе.
Старий кабан Хрюк принюхався, насторожився. З лісу несло вовчим духом. Це віщувало небезпеку. Він знав: де вовки, там завжди небезпечно. Про це йому нагадували два шрами на лівому вусі від вовчих пазурів, які він дістав ще коли молодим був. Ледь врятувався тоді.
Коли кабан побачив Рохлю, свою дружину, яка в зубах несла малого вовка, він від здивування аж сів на задні лапи. Коли трішки отямився, каже їй:
— Чи ти, Рохля, здуріла? Чи не бачиш, що сірого вовка в зуби підхопила? Віднеси його до лісу, поки вовків не набігло!
Свиня поклала малого на траву.
— Насамперед, він дитина! І він залишиться з нами! Бо його покинули напризволяще! — Рохля була сповнена рішучості, її очі блищали і було зрозуміло, що сперечатися з нею, лише час гаяти.
Хрюк невдоволено порохкав, але на став починати довгої розмови. «Сама скоро зрозуміє, що не місце вовкам поміж кабанів».
Малі кабанчики обступили вовка і дивилися на нього зі страхом і з здивуванням в очах. Батьки їх привчили, що вовк — то хижак і ніякої дружби з ним бути не може. А тут справжній вовк вдома. Як таке може бути?
Але вовчик поводився мирно, нікого не хапав за горло, як тато про вовків казали, не гриз, і скоро до нього усі привикли. Вовком його ніхто не хотів називати, що б не було страшно, то ж назвали його Криволапком.
Ріс малий Криволапко поміж кабанчиків, як братик їхній. Рохля тим часом до гадюки Фарми ходила, траву цілющу в неї брала, настоянку варила й Криволапкові пити давала. Мало-помалу, вовчок вже й на лапи ставати став. Скоро вже й ступати міг, а потім й забігав. Вилікувався! Раділа Рохля, тішилися за нього, наче за рідного сина. Й не помітила, як полюбила.