Одного пізнього вечора, коли з-за хмар виглянув срібний місяць, почувся з Дикого лісу протяжний вовчий вий: г-уууу-ууууу… в-ууу-ууу-уу…
У старого Хрюка аж мурашки по шкірі пішли. Давно вже не було в цих краях вовків. Це виття означало, що вони десь поруч. А якщо поруч вовки, то з ними й смерть ходить.
Полягали кабани спати, тільки Криволапко не спить. Запах вовків йому ніс лоскоче, до себе кличе. Виліз він тихенько, що б нікого не збудити, зі своєї нори і на запах пішов. Старий Хрюк це побачив, прикинувся, що спить, а потім за Криволапком пішов.
Скоро Криволапко натрапив на зграю вовків, що зібралася на лісовій галявині. Впізнав і вожака, батька свого. І той його, на диво, впізнав.
— Малий? Невже це ти?
— Я!
— Вижив!? — здивувався Костогриз. — Певно під щасливою зіркою вродився!
— Так. Ця зірка називається Рохля.
— Не чув про таку. Розкажи-но.
Розказав Криволапко про те, як його під калиною кинули, як його, ледь живого, свиня Рохля знайшла, як на лапи поставила.
Костогриз то все уважно слухав, головою похитував. А коли Криволапко закінчив, каже йому:
— Ти хоч пам'ятаєш, що ти — вовк?
— Пам'ятаю! — кивнув Криволапко.
— То допоможи нам тих кабанів половити! Ти ж усі їхні ходи знаєш. Як половимо усіх, ото погуляємо! Ото буде забава, якої ще ліс не бачив! Тобі найжирніший кусень дамо!
— Давай! Веди! — заулюлюкала вовча зграя.
Призадумався Криволапко. Хоч і вовк він був, виглядав так само, як і вони, мав такі самі лапи й зуби, щось його непокоїло. Потім сказав:
— Добре! Дайте мені час все підготувати. Але поки я не повернуся, нікуди не йдіть і самі на кабанів не нападайте!
— Гаразд! Тільки ти не барись там! Ми вже й так їх з усіх боків обступили. А коли ти ще підкажеш — жоден наших зубів не промине! Як завтра до ночі не повернешся, підемо полювати без тебе. — Костогриз розвернувся й пішов геть, а Криволапко повернувся в ліс, тихенько назад в нору заліз і заснув.
Прокинувся зранку Криволапко і мерщій до Хрюка.
Старий не заснув. Він все добре чув; там, на галявині. Криволапкові слова — «дайте мені час все підготувати» — не йшли йому з голови. «Невже? Невже він, якого ми як сина рідного гляділи, виховували, буде вовкам допомагати?» — думав кабан.
— Я вночі з вовками розмовляв. — сказав Криволапко одразу, коли наблизився до Хрюка. — Ходив до них. Просили мене їх стежками кабанячими провести, що б нас усіх нараз половити.
— І що ти на це відповів? — підозріло подивився кабан.
— Що мені треба все підготувати, продумати.
— Ти їм будеш допомагати? — аж завизджав від злості Хрюк.
— Ні! Що ви! Не буду! Я думаю, як нам врятуватися!
— Втечемо та й по всьому.
— Не втечемо. — Криволапко сумно похитав головою. — Вони з усіх боків обступили. В мене є інший план! — при цих словах він посміхнувся.
— Мовчи, вовку! Не треба мені твого плану! Сам розберуся. — старий кабан розвернувся й пішов геть. Плану в нього ще жодного не було, але з вовком він його обговорювати точно не хотів.
Хрюк був у розпачі. І не ті вовки його зараз бентежили, що в лісі зуби на нього точили, а той один-єдиний, який в стаді жив — Криволапко.
«Не можна вірити вовку!» — думав кабан, поклавши вже сиву голову на лапи. «Не можна!». За якусь мить він пригадав, як Рохля принесла його, ще малого, до стада, як молоком своїм його, наче своє маленьке поросятко, відпоювала, як на лапи ставила. «Ні! Він наш, свійський! Не може він вовкам служити, а нас, свою сім'ю, зрадити!» В лівому вусі бриніло: «Схаменися! Він вовк! Кабан — це здобич для нього, а не сім'я!» А в правовому відзивалося: «Але ж сам признався, що до вовків бігав. Як би щось задумав кепське, то б чого говорити став? А може правду каже, врятувати нас хоче?»
І так, і сяк крутив, думав, міркував старий Хрюк, а так і не вирішив нічого. Пішов до Рохлі за порадою. Розказав їй тугу свою і питає:
— От скажи-но мені, Рохлю, вірити Криволапкові чи ні?
Поглянула кабаниха на вовка, що лежав під смерекою. Він тяжко сумував. Та недовіра, яку він сьогодні відчув, розривала йому серце, застилала сонце й небо імлою, через яку не було видно майбутнього. «Тут я не свій», — думав він, — «і там, серед вовків, чужий.»
Непомітно підійшла Рохля. Коли Криволапко її відчув, вона вже стояла над головою. Вовк підняв голову, подивився на свою годувальницю, і нічого не сказав. Щось стояло у горлі і заважало говорити. Від розпачу хотілося завити по-дикунські на весь ліс, але він вчасно спам'ятався, що цього робити не можна — вовки вчують, подумають, що знак. Побачила Рохля його чорні, мов ніч, очі, і одразу прочитала в них усе те, що на серці було. Так тільки мама може.