— Ти? — здивувалася мама.
— Так, я…
— Страшно? — мама зрозуміла, що Вушок життя боїться.
— Дуже страшно.
— Не бійся, сину. Ти тепер мусиш навчитися жити сам.
На ранок мама знову відвела Вушка на перехрестя і залишила його там. «Вже час йому дорослішати!» — знала мама. І хоч її материнське серце гірко плакало, вона наказала синові не повертатися.
Вушок знову залишився сам.
«Куди ж це мені піти?…» — чухав він за вухом, оглядаючись навкруги. Перед ним було чотири стежки. Одна вела додому. Туди мама сказала не повертатися. Друга пролягала попід старезним дубом і зникала десь в густому лісі. «Ні! Туди я точно не піду!» — вирішив Вушок — «Саме там вовки водяться». Третя стежка вела на галявину, де завше відбувалася лісова рада. Куди приведе четверта стежинка він не знав.
Міркував-міркував зайчик й вирішив, що йому й тут добре, безпечно, отож краще взагалі нікуди не йти. Ліг собі під кущем калини і задрімав.
Тим часом по четвертій стежині наближався щур. Про щурів ви, певно, вже не раз чули, а може й бачили: сірі, смердючі, хитрющі. Але цей був особливий. Пройдисвіт! Він прив'язав до хвоста іржавого рибальського гачка, якого виміняв у рака Клешні, чіплявся тим гачком за краї макітри, спускався на дно і вилизував усе що там було. Інші щурі знали, що потрапиш в макітру — не вилізеш, тож не ризикували. А цьому байдуже було — гачок виручав. За це прозвали його Макітрою. Йшов собі Макітра, куди очі вели, пригод шукав.
Почув заєць, що хтось наближається, перелякався, під кущем сховався. Від страху затремтів, аж кущ з боку в бік заходився.
Вийшов Макітра на перехрестя, оглянувся, і бачить, кущ калиновий тремтить. Він до того куща, а там заєць! Вуха до себе притулив, очі заплющив і тремтить.
— Чого це ти тремтиш, заєць? — питає.
Заєць розплющив одне око, побачив щура, переляк йому минувся, тоді вже й друге розплющив.
— Уф! — зітхнув полегшено Вушок. — Добре, що ти не вовк.
— Ти думав, що я вовк? — розреготався Макітра.
— Так! Що тут смішного? — зайчик трішки розсердився, що з нього кепкують. — Вовки знаєш які? З'їдять і пушинки не залишать!
— Знаю-знаю… — тепер серйозно відповів щур.
— Ти бачив вовків? — Вушок наче заворожений дивився на щура.
— О-о-о… — щур похитав головою. — Не один вовк пам'ятає мої кігті і зуби! Якось одного разу на мене напали три вовки! Оце була справжня бійка! Але я їх усіх ледь не порвав! Одному вигриз ніс! Іншому гачком вибрав очі! А третій здався і скавучав про прощення, аж поки я не змилувався над ним.
— Ти? Ти бився з трьома вовками? — Вушок від здивування роззявив рота і вилупив очі.
— Я! — Макітра став на задні лапи, передні склав на грудях і якби на нього зараз надіти капелюха, то був би подібний на імператора Наполеона Бонапарта.
— Ти герой! А я от, вовків боюся… — признався Вушок. — Куди не подивлюся, усюди мені вовки привиджуються. Життя від них немає. — Раптом в його голові сяйнула якась думка і він тихо промовив: «Допоможи мені жити…»
— Добре! — швидко обізвався Макітра, наче чекав цієї пропозиції. — Тобі пощастило! Я саме зараз тимчасово без роботи. Нещодавно служив в охороні. Самого тигра охороняв! А тепер на заслужену пенсію вийшов. Якщо просиш, буду тобі служити вірою і правдою. Але за однієї умови!
— Якої?
— Ти мене будеш годувати.
— Гаразд! — зрадів зайчик.
Стали Вушок і Макітра разом жити. Йде щур попереду, а за ним зайчик. Буває, що десь на метелика задивиться, десь травички вщипне, й затримається. Набридло щуру оглядатися.
— Ні! Не хочу я тобі більше служити! Я дорогу вибираю, першим йду, вовків розганяю, а ти за мною не встигаєш! Ще загубишся, на вовка натрапиш! Навіщо мені той клопіт?
— Пробач! Я більше так не буду, — винувато заскиглив заєць.
— Ні! Давай краще я тобі ошийника почеплю і на мотузці везти буду. Що б не загубився.
— Добре! — погодився зайчик. Йому теж не хотілося загубитися від такого досвідченого провідника.
Далі йдуть лісом.
— Куди ми йдемо? — питає зайчик.
— Яка тобі різниця? Я знаю куди, а тобі ж все-одно?
— Так, мабуть все-одно… — погодився Вушок. — Аби вовків не було.
Зморився щур й каже до зайця:
— Слухай, заєць, старий я й немічний. А ти он який, молодий та дужий! Ноги в мене вже болять. Ми ж в один бік йдемо, то ж візьми мене на спину, бо вже на лапах не тримаюся.