Кавовий млинок — це такий шмат матерії, в якому втілено ідею мелення.
Млинок меле й для цього існує. Але ніхто не знає, що млинок значить взагалі. Ніхто не знає, що все означає взагалі. Може, млинок є шматком якогось тотального фундаментального права перетворення, права, без якого цей світ не міг би обійтись або був би зовсім іншим. Може, кавові млинки є віссю дійсности, навколо якої все це обертається та розвивається, може, для світу вони важливіші, аніж люди. А може, навіть ця єдина Місина кавомелка — це стовп того, що називається Правіком.
Час парафіяльного ксьондза
Початок літа для його преподобія був найненависнішою порою року. Десь незадовго до Йвана Купала Чарна безшелесно заливала його луки.
Ксьондз від природи був запальним і ревним щодо своєї гідности, отож коли бачив, як щось таке неконкретне та розпливчате, таке неозначене та беззмістовне, таке невловне та боягузливе забирає його луки, — його брав гнів.
Одразу ж, разом з водою, з’являлися безсоромні слизаві жаби, що безперестанку вилазили одна на одну й тупо парувались. Видавали при цьому бридкі звуки. Такий голос мав би бути в диявола: скрегітливий, мокрий, захриплий від хтивости, тремтливий від жадання, якого годі вгамувати. Опріч жаб, на ксьондзових луках з’являлися вужі, які пересувались таким огидним і в’юнким рухом, що його преподобію ставало недобре. Одна лише думка, ніби таке видовжене, слизьке тіло може торкнутися його черевика, викликала в нього дрижаки збриду, а шлунок спазматично стискався. Вигляд вужа потім надовго западав йому в пам’ять і спустошував сни. На залитій водою території з’являлася також риба, а з нею в пана ксьондза налагодились кращі стосунки. Рибу можна було їсти. Була ж бо добра, божа.
Річка розливалася луками не довше трьох діб. Після вторгнення вона відпочивала і відбивала собою небо. Вилежувалася так місяць. Увесь цей час під водою вимокала трава, а якщо літо було спекотне, то над луками ширився дух розкладу та гниття.
Від Івана Купала ксьондз щодень приходив подивитися, як чорна річкова вода заливає квіти святої Малгожати, дзвіночки святого Роха, зілля святої Клари. Іноді йому здавалося, що невинні блакитні та білі головки квітів, залиті по саму шию, волають про допомогу. Він чув їхні тихенькі голосочки, подібні до дзеленчання дзвіночків під час Вознесіння. Нічого не міг для них удіяти. Його обличчя червоніло, а п’ястуки безсило стискались.
Він молився. Зачинав від Івана Купала, який освятив усі води. Однак парафіяльному ксьондзові часто здавалося, що святий Іван його не слухає, що він більше заклопотаний тривалістю дня й ночі, розпаленими молоддю вогнищами, горілкою, проводжанням вінків, пущених на воду, нічним шелестом у кущах. Йому навіть було шкода святого Йвана, який щороку регулярно дозволяв Чарній заливати луки. З цього приводу був навіть трохи ображений, отож почав звертатись у молитвах навпрошки до Бога.
Наступного року, після найбільшої повені Бог мовив парафіяльному ксьондзові: «Відгороди річку від лук. Навези землі та насип захисний вал, який утримуватиме річку в її берегах». Його преподобіє подякував Господові й почав скликати парафіян. Гримів через два тижні з амвону про те, що річка нищить дари божі, й закликав до солідарної протидії стихії в такому порядку: з кожного двору один чоловік два дні в тиждень носитиме землю, насипатиме дамбу. На Правік випадали четвер та п’ятниця, на Єшкотлє — понеділок та вівторок, на Котушув — середа й субота.
Першого дня, що був визначений за Правіком, стало до праці лише двоє селюків — Маляк і Херубин. Розгніваний парафіяльний ксьондз сів у свою бричку на ресорах і об’їхав усі хати в Правіку. Виявилось, Серафин зламав пальця, молодого Флоріана забирають до війська, в Хлипалів народилася дитина, в Святоші вискочила грижа.
Отож його преподобіє не владнав нічого й, розчарований, повернувся додому.
Увечері за молитвою він знову радився з Богом. І Бог відповів: «Заплати їм». Його преподобіє трохи сконфузивсь, позаяк Бог був напрочуд схожим на нього самого, та Всевишній відразу ж додав: «Давай щонайбільше десять грошів за день, інакше шкода й свічку палити. Все сіно ж бо варте не більш ніж п’ятнадцять злотих».
Тому парафіяльний ксьондз знов поїхав бричкою до Правіка й гукнув кількох здорових дядьків насипати дамбу. До роботи взяв Юзека Хлипалу, в якого народився син, Серафина зі зламаним пальцем і ще двох.