Вони мали лише одного воза, отож робота йшла поволі. Ксьондз переймався тим, що негода розладнає плани. Гнав хлопів, як міг. Сам також підкотив поли — але вважав на охайні шкіряні черевики — і бігав поміж хлопами, торкався мішків, стьобав батогом коня.
Наступного дня до роботи прийшов тільки Серафин зі зламаним пальцем. Розгніваний панотець знову об’їхав бричкою все село, проте виявилося, що робітників або немає вдома, або вони лежать, зморені хворобою.
Це був день, коли його преподобіє зненавидів усіх хлопів Правіка — ледачих, апатичних і жадібних до грошей. Пристрасно просив пробачення в Господа за це негідне слуги божого почуття. Знову прохав поради в Бога. «Збільш платню, — сказав йому Бог. — Дай по п’ятнадцять грошів за день, і хоча через це ти не будеш мати з цьогорічного сіна жодного зиску — це тобі віддасться наступного року». То була мудра порада. Робота пішла.
Спочатку возили пісок з-за Гірки, згодом цей пісок насипали в джутові мішки і обкладали ними річку, наче вона була поранена. І лише тоді засипали все землею й посіяли на ній траву.
Його преподобіє з радістю приглядався до своєї роботи. Річка тепер була зовсім відділена від луки. Річка не бачила луку. Лука не бачила річку.
Чарна вже не намагалась вирватися з визначеного їй річища. Текла собі спокійна і замислена, недосяжна для людських поглядів. Уздовж обох берегів зазеленіли луки, а перегодом вони зацвіли кульбабками.
На луках ксьондза квіти молились безперервно. Молилися святій Малгожаті й дзвіночки святого Роха, а також звичайні жовті кульбабки. Від постійних молитов кульбабчині тіла робилися щораз менш матеріальними, менш жовтими, менш конкретними, аж поки в червні перетворювались на ніжний пух. Тоді Бог, зворушений їхньою побожністю, послав теплі вітри, які забирали кульбабчині душі на небо.
Ці самі теплі вітри приносили на Йвана Купала дощі. Річка піднімалася сантиметр за сантиметром. Пан ксьондз не спав і не їв. Бігав греблею та луками над річкою й дивився. Міряв палицею рівень води й бурмотів під ніс прокльони та молитви. Річка не зважала на нього. Плинула широким річищем, крутилась у водовертях, підмивала ненадійні береги. Двадцять сьомого червня ксьондзові луки почали просякати водою. Його преподобіє бігав з палицею новою греблею і з розпачем дивився, як вода з легкістю проникає в щілини, пробирається якимись тільки їй знаними шляхами, просочується попід греблею. Наступної ночі води Чарної знишили перепону й розлились, як і кожного року, луками.
У неділю пан ксьондз прирівнював з амвону вибрики річки до витівок сатани. Прецінь сатана щоденно, година за годиною, як вода, наступає на душу людини. Прецінь людина змушена таким чином до безперервних зусиль, зводячи греблі. Прецінь найменше занехаєння щоденних релігійних обов’язків послаблює греблю, а настирливість спокусника можна порівняти з настирливістю води. Бо ж гріх сочиться, тече і скрапує на крила душі, а велетенська сила зла заливає людину, й падає в його вири, й іде на дно.
Після такої проповіді сам ксьондз іще довго відчував піднесення і не міг спати. Не міг спати через люту ненависть до Чарної. Казав собі, що не можна ненавидіти річку, потоки каламутної води, навіть не рослинний, не тваринний світ, лише рельєф місцевости. Невже це можливо, що він, ксьондз, міг відчути щось таке абсурдне? Ненавидіти річку.
Та все-таки це була зненависть. Парафіяльному священикові не йшлося навіть про підтоплене сіно: йшлося про бездумність і тупу впертість Чарної, її невловність, егоїзм і безмежну тупість. Коли він так думав про неї, гаряча кров пульсувала в його скронях і рухалася швидше тілом. Відчував неспокій. Уставав і вдягався, незважаючи на нічну пору, а потім виходив з дому й ішов на луки. Холодне повітря тверезило його. Посміхався сам до себе, казав: «Невже можна злоститися на річку, звичайне заглиблення в ґрунті? Річка — це лише річка, не більше». Але коли стояв на її березі, все верталося. Його охоплювали гидливість, збрид і сказ. Із великим задоволенням засипав би її землею, від джерел до гирла. І роззираючись, чи ніхто його не бачить, відламував вільхову гілку і шмагав гладеньке, безсоромне тіло річки.
Час Елі
— Йди. Не можу потім спати, коли тебе побачу, — сказала йому Женовефа.
— А я не можу жити, якщо тебе не бачу.
Вона подивилася на нього сірими очима, й Елі знову відчув, що торкнулася цим своїм поглядом найдальших глибин його душі. Женовефа поставила відра на землю й відгорнула з чола пасмо волосся.
— Візьми відра й ходи зі мною до річки.
— А що скаже твій чоловік?