— Він у палаці.
— А що скажуть робітники?
— Ти мені допомагаєш.
Елі схопив відра й рушив за нею кам’янистою стежкою.
— Ти змужнів, — мовила Женовефа, не повертаючи голови.
— Ти думаєш про мене, коли не бачимось?
— Думаю тоді, коли ти про мене думаєш. Щоденно. Снишся мені.
— Боже, чому не покладеш цьому край?! — Елі раптом поставив відра на стежку. — У чому я провинився, який гріх учинили мої батьки? Чому мушу так страждати?
Женовефа зупинилася й дивилась на свої ноги.
— Елі, не гніви Бога.
Вони мовчали якийсь час. Потім Елі підняв відра, й рушили далі. Стежка розширилась, і тепер вони могли йти поряд.
— Ми вже більше не побачимось, Елі. Я вагітна. Восени народжу дитину.
— Це має бути моя дитина.
— Все склалося само…
— Втікаймо до міста, до Кельц.
— …Усе нас розділяє. Ти молодий, я стара. Ти — єврей, я — полька. Ти з Єшкотля, а я з Правіка. Ти вільний, я заміжня. Ти — рух, а я — нерухомість.
Вони зійшли на дерев’яну кладку, й Женовефа почала виймати прання з відра. Занурювала його в холодну воду. Темна вода виполіскувала світлі мильні смуги.
— Це ти мені закрутила голову, — сказав Елі.
— Знаю.
Вона полишила прання й притулилася головою до його плеча. Елі відчув запах її волосся.
— Я покохала тебе, як побачила. Відразу. Така любов ніколи не минається.
— Хіба це любов?
Женовефа відповіла.
— З моїх вікон видно млин, — сказав Елі.
Час Фльорентинки
Людям часто здається, буцімто причиною божевілля має бути велика драматична подія, страждання, котре не можна пережити. Їм здається, що божеволіють з якихось причин — через незбутнє кохання, через смерть найближчої людини чи втрату маєтку, через те, що зазирнув в обличчя Богу. Люди також думають, начебто божевільними стають несподівано, відразу, за незвичайних обставин, а божевілля спадає на людину, мов тенета, обплутує розум, каламутить почуття.
Тим часом Фльорентинка збожеволіла зовсім звичайно й, можна сказати, без причини. Раніше мала б причину для божевілля — коли її чоловік утонув зоп’яну в Бялці, коли померло семеро з дев’яти її дітей, коли передчасно викидала вагітність за вагітністю, коли позбувалась тих, кого не народила, й коли двічі від цього мало не померла, коли згоріла її стодола, коли покинула двох живих дітей і валандалася десь світами.
Тепер Фльорентинка стала стара, й усе пережите було позаду. Суха, як дошка, й геть беззуба жила собі в рубленій хатині біля Гірки. Одні вікна виходили на ліс, інші — на село. У Фльорентинки залишилося дві корови, які годували господиню та її псів. Вона мала невеличкий садок, повен хробачливих слив, а влітку біля хати квітли великі кущі гортензії.
Фльорентинка божеволіла непомітно. Спершу в неї боліла голова, й вона не могла вночі спати. Заважав їй місяць. Казала сусідкам, що місяць на неї пантрує, його пильний погляд проникає крізь стіни та шибки, а блиск розставляє на неї пастки в дзеркалах, шибках і відображеннях на воді.
Згодом Фльорентинка почала виходити вечорами у двір і чекати на місяць. Він сходив над толокою, завжди той самий, хоча й іншої форми.
Фльорентинка погрожувала йому кулаком. Люди побачили цей кулак, звернений до неба, і сказали: звар’ювала.
Фльорентинчине тіло було дрібне та кощаве. Після періоду, коли вона постійно народжувала, їй залишивсь округлий живіт, який тепер видавався смішним, наче хлібина, запхнута під спідницю. Після стількох вагітностей не лишилось їй жодного зуба, геть як у прислів’ї: «Одна дитина — один зуб». Щось за щось. Фльорентинчині груди були пласкі та довгі, ніжно тулилися до тіла. Їхня шкіра нагадувала тонкий папір, у який пакують після свят ялинкові прикраси, а крізь неї видніли голубі жилки — ознака того, що Фльорентинка досі живе.
А були це часи, коли жінки помирали раніше від чоловіків, матері — раніше, аніж батьки, адже жінки завжди були резервуарами, з яких виходило людство. Діти вилуплювалися з них, наче пташенята з яєць. Яйце потім мусило само склеїтись докупи. Що сильнішою була жінка, то більше дітей народжувала, а Фльорентинка ж була слабка. На сорок п’ятому році життя її тіло, визволене з кола вічного народжування, досягло своєрідної нірвани безплідности.
Відколи Фльорентинка збожеволіла, на її обійстя почали збігатися коти та собаки. Незабаром люди стали трактувати сусідку як порятунок своєї совісти й, замість топити малих цуценят чи кошенят, підкидали їх у кущі її гортензій. Молока двох корів вистачало на всіх. До тварин Фльорентинка ставилася завжди з повагою, так, як до людей. Уранці казала їм «доброго дня», а коли ставила миски з молоком, не забувала побажати «смачного». Мало цього, не називала їх «псами» чи «котами», бо це звучало б зневажливо. Казала «панове пси» чи «панове коти», як ото панове Маляки чи панове Хлипали.