Однак вона завжди поверталася до маминої кімнати. Приміряла її атласні ліфчики і черевики на високих підборах. Із нічної мереживної сорочки робила собі сукню до п’ят. Вона дивилася на своє відображення в дзеркалі — і зненацька здавалася собі смішною. «Може, було б краще пошити вечірню сукню для Карміли?» — думала вона й, збуджена цією думкою, поверталася до ляльок.
Якогось дня на роздоріжжі між маминою кімнатою та ляльками Міся висунула шухляду кухонного столу. Тут було все. Ввесь світ.
По-перше, тримали тут фотографії. На одній з них був тато в російському мундирі з якимись приятелями. Вони стояли обійнявшись, неначе друзі. В Міхала були вуса від вуха до вуха. На задньому плані бризкав фонтан. На іншій світлині були татові та мамині обличчя. Мама в білому вельйоні, тато — в тих самих чорних вусах. Улюбленою Місиною світлиною була фотографія мами з коротко стриженим волоссям і пов’язкою на чолі. Мама здавалася справжньою леді. Була тут також і Місина світлина. Міся сиділа на лавці перед будинком із млинком на колінах, над головою в неї квітнув бузок.
По-друге, тут лежав найцінніший, на думку Місі, предмет — «місячний камінь», як вона його називала. Колись його знайшов на полі тато й сказав, що камінь не схожий на звичайне каміння. Він, справді, був ідеально круглий, а в його поверхні потонули крихти чогось дуже блискучого. Нагадував ялинкову прикрасу. Міся прикладала його до вуха й чекала на якийсь звук, голос каменю. Та небесний камінь мовчав.
По-третє, був у кухонній шухляді старий термометр із розбитою ртутною трубочкою всередині. Тож ртуть могла вільно мандрувати термометром, необмежена жодною позначкою, незалежна від температури. Вона то розтягалася струмочком, то знову нерухоміла, зібравшись в кульку, мов перелякане звіря. Іншим разом здавалася чорною, а бувала водночас чорною, срібною й білою. Міся любила гратися термометром із замкненою у ньому ртуттю. Вважала, що ртуть — це живе створіння, отож назвала її Іскрою. Коли висувала шухляду, казала тихо:
— Доброго дня, Іскро.
По-четверте, в шухляду складали стару, попсуту біжутерію: розірваний ланцюжок, на якому витерлось жовте покриття й оголився тепер сірий метал, рогова брошечка, ажурна й делікатна, на ній була Попелюшка, якій птахи допомагали вибирати горох з попелу — всі ті ярмаркові закупи, перед якими не можна було встояти. Між паперами блищали скляні очі забутих каблучок, сережки, скляні коралі різних форм. Місю дивувала їхня проста непридатна краса. Вона дивилась на вікно крізь зелене око каблучки. Світ робився іншим — красивим. Вона ніколи не могла вирішити, в якому світі воліла б жити: в зеленому, рожевому, блакитному чи жовтому.
По-п’яте, поміж іншими речами в шухляді лежав схований від дітей пружинний ніж. Міся боялася цього ножа, хоча інколи уявляла собі, як вона могла б ним скористатися. Наприклад, захищаючи тата, коли б хтось намагався завдати йому кривди. Ніж мав невинний вигляд. У його ебонітовій колодочці підступно ховалося лезо. Міся бачила колись, як батько звільнив те лезо одним рухом пальця. Клацання здавалось погрозою й насилало на Місю дрижаки. Тому вона остерігалась навіть випадково торкнутися ножа. Залишала його на своєму місці, в найдальшому правому кутку шухляди, під святими образками.
По-шосте, на ножеві лежали збирані роками маленькі святі образки, ті, які парафіяльний ксьондз роздавав дітям після коляди. Всі вони зображували або Матір Божу Єшкотльовську, або малого Господа Ісуса в куцій сорочці; він пас ягнятко. Господь Ісус був пухкенький і мав світле кучеряве волосся. Міся любила такого Господа. На одному з образків був бородатий Бог Отець, що розсівся на небесному троні. Бог тримав у руці ламану палицю, і Міся довго не знала, що це таке. Згодом зрозуміла, що то не палиця, а блискавка, й почала боятися Господа.
Серед образків вилежував медальйон. Незвичайний медальйон, бо зроблений з копійки. З одного боку було викарбувано зображення Матері Божої, з другого — розкинув крила орел.
По-сьоме, в шухляді торохтіли дрібні, однакової форми свинячі кісточки, якими можна було гратися «в креймахи». Міся пильнувала за мамою, коли та робила холодець зі свинячих ніжок, аби не повикидала кісточок. Їх треба було ретельно очистити, а потім висушити на печі. Міся любила тримати їх у руці — вони були легенькі й такі схожі між собою, однакові навіть з різних свиней. Як це може бути, задумувалась Міся, що всі свині, яких колять до Різдва Христового чи Великодня, мають у собі такі самі «креймахи» для гри? Часом Міся уявляла собі живих свиней і відчувала до них жаль. У їхній смерті була бодай одна добра річ — зоставалися після неї креймахи для гри.