— Ти, відьмо! — кричав він і вимахував палицею. — Тримайся подалі від Правіка і Єшкотля та від усіх моїх парафіян. Це з дияволом на шиї розгулюєш? Хіба не знаєш, що каже Святе Письмо? Що Господь Бог сказав до вужа? «І я покладу ворожнечу між тобою та жінкою, між насінням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову, а ти жалитимеш його в п’яту».
Колоска розсміялася та задерла спідницю, показуючи ксьондзові грішне тіло.
— Згинь! Згинь, сатано! — закричав його преподобіє й перехрестився кілька разів.
Влітку двадцять сьомого року перед Колосчиною халабудою виріс дягель. Колоска спостерігача за ним відтоді, як випустив із землі товстий і твердий пагін. Бачила, як він поволі розгортає своє велике листя. Ріс усе літо, день у день, година за годиною, аж поки сягнув даху хати й розкрив над нею своє буйне суцвіття.
— Ну то що, парубче? — з іронією мовила до нього Колоска. — Ти так розрісся, так потягся до неба, що тепер твоє насіння проростатиме в стрісі, а не в землі.
Дягель мав зо два метри і таке велике листя, що воно відбирало сонце в навколишніх рослин. До кінця літа їх там не лишилося жодної. На Михайла дягель зацвів, і кілька гарячих ночей Колоска не могла спати через солодко-терпкий запах, яким було насичене повітря. Потужне, жилаве тіло рослини відбивалося гострими краями від срібного місячного неба. Інколи вітерець шелестів у суцвіттях та опадали зів’ялі квіти. Колоска підводилася на ліктях і прислухалась, як живе рослина. Вся кімната була повна звабливих запахів.
А коли Колоска нарешті заснула, постав перед нею юнак із світлим волоссям. Був він високий і міцно збудований. Плечі, руки та ноги були наче з відполірованого дерева. Його освітлювало місячне сяйво.
— Я розглядав тебе через вікно, — сказав він.
— Знаю. Ти пахнеш так, шо здуріти можна.
Юнак став посеред кімнати і простяг руки до Колоски. Вона втислась між ними і припала обличчям до могутніх твердих грудей. Він трохи підняв її, аби зустрілися їхні губи. Колоска побачила з-під примружених повік його обличчя — шорстке, мов стебло рослини.
— Я прагнула тебе все літо, — сказала в губи, що пахли цукерками, цукатами, землею після дощу.
— Я тебе також.
Вони лягли на підлозі і терлись одне об одного, як стебла трави. Потім дягель посадив Колоску на свої коліна і ритмічно вкорінювався в неї, дедалі глибше проникаючи в її тіло, досліджуючи його внутрішні закапелки, пив з нього соки. Він пив з неї до ранку, поки небо зблякло й защебетали птахи. Тоді дягеля пройняли дрижаки, а тверде тіло завмерло непорушно, наче дерево. Зашелестіти суцвіття, і на голе знеможене Колосчине тіло посипалося сухе колюче насіння. Згодом світловолосий юнак повернувся в двір, а Колоска ввесь день вибирала з волосся запашні зернятка.
Час Міхала
Відколи побачив її, як бавилась у піску перед хатою, — Міся завжди була гарненька — він одразу ж полюбив її. Якраз пасувала до спустошеної місцинки в його душі. Він подарував їй кавовий млинок, якого привіз зі сходу воєнним трофеєм. Водночас із млинком віддав себе в руки маленької дівчинки, щоб почати все спочатку.
Дивився, як вона росте, як випадають у неї молочні зуби, а на їхньому місці з’являються нові — білі, завеликі як для дрібного личка. З насолодою приглядався до вечірнього розплітання коси і повільних сонних рухів гребеня. Місине волосся було спершу каштановим, а згодом стало темно-русявим і завжди мало червоні блискітки, мов кров чи вогонь. Міхал не дозволяв його стригти, навіть коли потім, під час хвороби, змокле від поту, воно прилипало до лоба й щік. Саме в такий момент лікар з Єшкотля сказав, що Міся може не вижити. Міхал просто зімлів, ізсунувся з крісла й упав на підлогу. Було зрозуміло: якщо Міся помре, то він також не житиме. Достоту так, буквально, без жодних сумнівів.
Міхал не знав, як виразити те, що відчуває. Йому здавалося, ніби той, хто любить, увесь час дає. Отож дарував Місі несподіванки, вишукував для неї в річці блискучі камінчики, вирізав свистульки з верби, робив видуті яйця, тулив птахів з паперу, купляв у Кельцах іграшки — робив те, що могло сподобатися маленькій дівчинці. Та, передовсім, залежало йому на речах великих, тривалих і разом з тим красивих, таких, з якими більше спілкується час, аніж людина. Ці речі мали затримати в часі його любов назавжди. І назавжди затримати в часі Місю. Завдяки їм їхня любов стала б вічною.
Якби Міхал був королем, то збудував би для Місі палац на горі, красивий і непорушний. Та Міхал був лише мельник, тож купляв Місі одежу, забавки і робив паперових птахів.