Вечірній час дідич присвячував родині. Його дружина, тендітна, мов стеблинка лепехи, засипала його градом проблем, дріб’язкових і неважливих, як йому здавалося. Бо ж служба, бо ж прийоми, бо ж діти, школа, бо ж машина, бо ж гроші, бо ж притулок. Увечері дружина сиділа разом з ним у вітальні й заглушувала своїм монотонним голосом музику, що линула з радіоприймача. Колись дідич бував щасливим, коли вона масажувала йому спину. Тепер тонкі жінчині пальці раз на годину перегортали сторінку книжки, яку читала вже цілий рік. Діти підростали, й дідич знав про них дедалі менше. Його найстарша донька з презирливо відкопиленими губами гнітила його, мов чужа й навіть ворожа йому особа. Син зробився мовчазним і сором’язливим, більше не сідав йому на коліна, не сіпав за вуса. Наймолодший син, улюблений і пещений, бував неслухняним і мав напади люті.
Тридцять першого року Попельські поїхали з дітьми до Італії. Після вороття додому дідич Попельський уже знав, що знайшов свою пасію — в мистецтві. Він почав збирати альбоми про малярство, а згодом дедалі частіше бував у Кракові, де купував картини. Мало цього, часто запрошував до палацу художників, провадив з ними дискусії і пиячив. На світанку вів усе товариство на свої ставки і показував оливкові спини величезних коропів.
Наступного року дідич Попельський палко закохався в Марію Шер, юну художницю з Кракова, представницю футуризму й ташизму. Як це буває в несподіваних коханнях, у його житті почали з’являтися багатозначні збіги обставин, випадкові спільні знайомі, необхідність невідкладних поїздок. Завдяки Марії Шер дідич закохався в сучасне мистецтво. Коханка була як футуризм і ташизм: повна енергії, несамовита, однак у певних справах збіса твереза. Тіло мала, наче статуя, — гладеньке й тверде. Світлі пасма волосся прилипали до її чола, коли вона працювала над величезним полотном. Була цілковитою протилежністю дідичевої дружини. Поруч з нею та нагадувала класичний пейзаж вісімнадцятого століття: повен деталей, гармонійний і болісно статичний.
На тридцять восьмому році свого життя дідич Попельський відчув, що відкрив для себе секс. То були дикі й шалені любощі, немов сучасне мистецтво, немов Марія Шер. Біля ліжка в майстерні стояло величезне дзеркало, в якому відбивалось усе перетворення Марії Шер та дідича Попельського в жінку та чоловіка. Відбивалася розкидана постіль, овечі шкури, замащені фарбою голі тіла, й гримаси облич, і голі груди, й ноги, й спітнілі спини зі смугами розмазаної губної помади.
Повертаючись новим автомобілем з Кракова додому, дідич Попельський вибудовував плани втечі до Бразилії, до Африки зі своєю Марією, однак, переступивши хатній поріг, тішився, що все лишається на своїх місцях, стале, безпечне й надійне.
Після шести місяців шаленства Марія Шер заявила дідичеві, що виїздить до Америки. Казала, ніби там усе нове, повне розмаху й енергії. Там твориться власне життя, немов футуристична картина. Після її від’їзду дідич Попельський захворів дивною, багатосимптомною хворобою, яку для того, аби її полегшити, було названо запаленням суглобів. Цілий місяць лежав у ліжку, де міг спокійно віддатися стражданням.
Він пролежав місяць не стільки через біль чи слабкість, як тому, що повернулось те, що він намагався забути останні роки, — світ скінчився, все розпадається, як струхлявіле дерево, бо матерію підточує зсередини червоточина, все відбувається без жодного сенсу й нічого не важить. Дідичеве тіло піддалось — воно також розпадалося. Те саме сталось із його волею. Час між вирішенням і початком дії роздувся й став нездоланним. Горло дідича Попельського було спухле й закладене. Це означало, що він і досі живе, з його тілі все ще тривають якісь процеси, тече кров, б’ється серце. «Звалило мене», — думав дідич, з ліжка чіплявся за щось поглядом, і його погляд зробивсь липким: мандрував предметами кімнати і сідав на них, як муха. Хляп! — сів на стос книжок, які дідич замовив для себе і які, проте, не читав. Хляп! — пляшка з ліками. Хляп! — якась пляма на стіні. Хляп! — шмат неба за вікном. Його мучило зазирання людям в обличчя. Вони видавались йому такими рухливими, такими змінними. Доводилось бути дуже чуйним, аби на них дивитись, а дідич Попельський не мав сили на чуйність. Відвертав очі.
У дідича було всеохопне жахливе відчуття, ніби повз нього проходить світ і все, що в ньому добре і зле: кохання, гроші, запал, далекі подорожі, красиві картини, мудрі книжки, чудові люди — все це рухається десь обіч. Час дідича минається. Тоді в раптовому розпачі в нього виникло бажання підхопитися й кудись бігти. Але куди і нащо? Він падав на подушку й давився невиплаканими слізьми.