Янгол, призначений Місі Богом, бачив вистраждане та занепаде тіло, що тріпотить у бутті, наче шматина, — це було тіло Женовефи, яка народила Місю. А Місю янгол бачив як свіжий, світлий і порожній простір, у якому за мить з’явиться очманіла, напівпритомна душа. Коли дитина розплющила очі, янгол-охоронець подякував Всевишньому. Потім погляд янгола і погляд людини зустрілись уперше, і янгол затремтів так, як може тремтіти лише безтілесний янгол.
Він приймав Місю в цей світ з-за спини повитухи: очищав їй простір для життя, показував її іншим янголам і Всевишньому, а його безшелесні губи шепотіли: «Дивіться, дивіться, ось вона — моя душенька». Переповнювала його справді янгольська чулість, любовне спочування — це єдине, що живить янголів. Творець-бо не дав їм ні інстинктів, ні емоцій, ні потреб. Якби вони їх отримали, то не були б істотами небесними. Єдиний інстинкт, який мають янголи, це інстинкт прихильности. Єдине почуття янголів: нескінченна, важка, наче склепіння неба, лагідна прихильність.
Зараз янгол бачив Куцмерку, яка обмивала дитину теплою водою й витирала м’якою пелюшкою. Потім заглянув у почервонілі від перейм Женовефині очі.
Він приглядався до всього, як до текучої води. Не обходило воно його само по собі, не викликало цікавости, позаяк знав, звідки й куди воно плине, знав його початок і кінець. Янгол бачив безліч подій схожих і не схожих поміж собою, близьких і віддалених у часі, виникали вони одна з одної, та були між собою цілковито незалежними. Але це теж не мало для нього жодного значення.
Події для янголів є чимось на кшталт сну чи фільму без початку й кінця. Янголи не вміють себе в них заангажувати, вони їм ні до чого. Людину навчає світ, навчають події, вона вчиться знань про світ і про саму себе, відображується в подіях, окреслює свої межі, можливості, наділяє себе назвами. Янгол не мусить черпати щось іззовні, однак він пізнає все через самого себе, містить у собі всі знання про світ і про себе — таким створив його Бог.
Янгол не має такого розуму, який має людина, не робить висновків, не розмірковує. Не мислить логічно. Декому він видався б дурним. Однак янгол від початку носить у собі плід з Дерева мудрости, чисте знання, котре може збагатити єдине просте передчуття. Це розум, позбавлений мислення, а разом із ним — помилка й острах, що йде за ними, це розум без упереджень, які виникають з помилкового сприйняття. Проте, як і всі інші речі, створені Богом, янголи змінні. Це пояснює, чому так часто не було Місиного янгола тоді, коли вона його потребувала.
Місин янгол, коли його не було, відводив погляд од земного світу й дивився на інших янголів та на інші світи, вищі та нижчі, приписані кожній речі на світі, кожній тварині та рослині. Він бачив величезну драбину буття, незвичну будівлю й Вісім Світів, що містяться в ній, і бачив Всевишнього, вплутаного в творення. Либонь, помилявся б той, хто подумав би, що Місин янгол споглядав Господній образ. Янгол бачив більше, аніж людина, проте не все.
Коли повертався думками з інших світів, янголові важко було зосередити свою увагу на Місиному світі, який, подібно світові інших людей та тварин, був темний і сповнений страждань, немов каламутний, зарослий ряскою став.
Час Колоски
Тією босоногою дівчиною, якій Женовефа кинула була копійку, виявилась Колоска.
Колоска з’явилась у Правікові в липні чи в серпні. Люди дали їй це ім’я, бо вона збирала на полі полишені після жнив колоски й пекла їх собі на вогні. Згодом, восени, крала картоплю, а коли в листопаді поля спустошувались, переходила в шинок. Вряди-годи хтось частував її горілкою, часом вона діставала окраєць хліба з салом. Люди, однак, неохоче дають щось в обмін на ніщо, задарма, надто в шинку, тож Колоска почала курвитись. Захмеліла та розігріта горілкою, виходила з чоловіками у двір і віддавалась їм за шмат ковбаси. А так як вона була єдиною молодою і такою легко доступною жінкою в околиці, то чоловіки крутились навколо неї, наче пси.
Колоска була велика й дебела. Мала ясне волосся та світлу шкіру, яку не могло здолати сонце. Завжди нахабно дивилася просто в очі, навіть ксьондзу. Очі мала зелені, а одне з них трішки тікало вбік. Чоловіки, котрі брали Колоску в кущах, потім завжди почувались ніяково. Вони застібали штани й поверталися з почервонілими обличчями в задуху шинку. Колоска ніколи не хотіла лягти по-божому, казала:
— Чому я маю лежати під тобою? Я тобі рівня.
Вона воліла спертись до дерева чи до дерев’яної стіни шинку, закидаючи свою спідницю на спину. Її дупа світилася в темряві, наче місяць.