Раптом Рута затужила за мамою, хоча була середина зими.
Уклея прийшов пізно. Коли став на порозі в шубі, запорошеній снігом, Рута відразу ж побачила, що він п’яний. Йому не сподобався запах кардамону і не смакував біґос.
— Чому ти ніколи не приготуєш вушка та борщ? Це ж Святий вечір! — гаркнув він. — Умієш тільки трахатись, байдуже з ким: з росіянами, німцями чи з тим придурком Ізидором. Тобі тільки це в голові, ти, суко!
П’яно хитаючись, він підійшов до неї й ударив в обличчя. Рута впала. Уклея вкляк над нею і намагався взяти, але його синє чоловіче єство не хотіло слухатись.
— Ненавиджу тебе, — крізь зуби процідила Рута й плюнула йому в обличчя.
— Дуже добре. Ненависть така ж сильна штука, як і любов.
Рута зуміла вибратися з-під п’яної туші, замкнулася на ключ у кімнаті, а в двері вдарив горщик із біґосом. З розбитої губи сочилася кров, але Рута на те не зважала й міряла перед дзеркалом сукні.
Цілу ніч з-за дверей пахло кардамоном. Ним пахли шуби та косметика. Це був дух далеких подорожей та екзотичної Бразилії. Рута не могла спати. Перемірявши всі сукні й підібравши до них черевички та капелюшки, вона витягла з-під ліжка дві валізи й поскладала до них усе найцінніше, що мала: дві дорогі шуби, комір зі срібного лиса, скриньку з біжутерією та газету з Бразилією. Рута тепло вдяглася й тихо, навшпиньки, пройшла з валізами через їдальню, де хропів, розвалившись на дивані, Уклея.
Вона вийшла за Ташув і опинилася на Кельцькому шосе. Кілька кілометрів з великими зусиллями брела в снігу, тягнучи валізки, аж поки нарешті розпізнала в темряві те місце, де слід було ввійти в ліс. Зірвався вітер, і почалась хурделиця.
Рута дійшла крайніх хат Правіка, обернулася, стала обличчям на північ і віднайшла в собі те відчуття, котре дозволяє переходити всі межі, долати засуви та брами. Якусь мить пестила його в собі. Завірюха розійшлася не на жарт, і Рута пірнула в неї.
Час Гри
Коли Грач нарешті знаходить вихід у П’ятий Світ і вагається, що робити далі, він шукає допомоги в інструкції, якою є «Ignis fatuus, себто Повчальна гра на одного грача», й знаходить ось таку історію:
«У П’ятому Світі Бог розмовляє сам із собою, коли йому надто вже набридає самотність.
Він із задоволенням приглядається до людей, а особливо до одного з них, званого Йовом. «Якщо б я забрав у нього все, що він має, те, на чому ґрунтується його впевненість, якщо б я відібрав у нього всі блага, одне за одним, чи був би він і надалі тим, ким є зараз? Чи він не почав би мене паплюжити й хулити? Чи шанував би мене і любив, незважаючи на це?»
Дивиться Бог згори на Йова та відповідає сам собі: «Безумовно — ні. Він поважає мене лише тому, що я обдаровую його благами. Заберу в Йова те, що дав йому».
І оббирає Бог Йова, як цибулину. І плаче над ним зі співчуття. Передовсім позбавляє його всього, що той мав: дому, отари кіз, наймитів, гаїв та лісів. Потім забирає в нього тих, кого він любив: дітей, жінок, близьких та рідних. Нарешті відбирає в Йова все, що робило його тим, ким був: здорове тіло, здоровий глузд, звички та уподобання.
Дивиться тепер на те, що зробив, і мружиться. Йов горить тим самим світлом, що й Бог. А може, навіть сяйво Йова більше, бо Бог мусить примружити свої божі очі. Отож, наляканий, він поспіхом повертає Йовові поспіль усе і навіть додає йому ще й нових благ. Запроваджує гроші для їхнього обміну, а водночас із грошима — сейфи та банки, дає красиві речі, моду, прагнення. І постійний страх. Засипає усім цим Йова, аж поки його світло не починає поволі тьмяніти й зрештою зовсім гасне».
Час Лілі та Маї
Дівчата народилися того року, коли в ташувському шпиталі помер од хвороби серця їхній дід Міхал, а Аделька пішла до ліцею. Вона була зла на сестричок за те, що народилися. Не мала змоги, як того хотіла, досхочу сидіти над книжками. Мама кричала до неї з кухні розпачливим голосом і просила допомогти.
Це були вбогі роки, наче довоєнні жакети з протертими швами, що їх носили тепер замість плащів, роки бідні, мов комірчина, де стояли лише горщик зі смальцем і слоїки меду.
Аделька пам’ятала ніч, коли мати народила близнючок і плакала. Дід Міхал, тоді вже хворий, сидів біля її ліжка.
— Мені майже сорок років. Як я виховуватиму двох дівчат?