— Тільки без філософії.
— Ми народилися в один день, і я хотів з нею одружитися… але вона виїхала.
— Знаєш, де вона тепер?
— Ні. А ви знаєте? — запитав Ізидор з надією.
— Не твоє діло. Тут запитую я.
— Панове, я не винний. Польська Пошта мною задоволена. Поштарі мені самі це сказали.
Ті підвелись і рушили до виходу. Один з них ще обернувся з порога й сказав:
— Пам’ятай, що ти під контролем.
Кілька днів потому Ізидор отримав зім’ятого і забрудненого листа з закордонними марками, яких ще не бачив. Машинально глянув на відправника і прочитав: Amanita Muscaria.
Ці слова здалися йому напрочуд знайомими. «Може, це якась німецька фірма», — подумав він.
Але лист виявився від Рути. Ізидор здогадався про це, тільки-но побачивши незграбний, дитячий почерк.
«Дорогий Ізеку, — писала вона, — я дуже далеко, в Бразилії. Іноді не можу спати. Так за вами тужу. А іноді взагалі про вас не думаю. Маю тут багато справ. Мешкаю в величезному місті, повному різнокольорових людей. Як твоє здоров’я? Маю надію, що моя мама також здорова. Мені її дуже не вистачає, та знаю, що вона не змогла б тут жити. Я маю все, чого хотіла. Не передавай вітання нікому, навіть моїй мамі. Нехай мене скоріше забудуть. Amanita Muscaria».
Ізидор не спав до ранку. Лежав і дивився в стелю. До нього повертались образи та запахи з тих часів, коли тут ще була Рута. Він пам’ятав кожне її слово, кожен порух. Відтворював їх почергово. Коли перше сонячне проміння дібралося до віконця східного голубника в даху, Ізидорові покотилися з очей сльози. Потім він сів і пошукав адресу: на конверті, на аркуші, навіть під маркою і на її заплутаному малюнку. Та не знайшов.
— Я поїду до неї. Назбираю грошей і поїду до Бразилії, — голосно сказав Ізидор сам до себе.
Потім здійснив задум, який ненавмисно підкинули йому нишпорки з СБ. На аркуші, вирваному з зошита, написав: «Прошу надіслати мені проспекти. Вітання. Ізидор Небеський». На конверті написав адресу: «Радіо «Вільна Європа». Мюнхен. Німеччина».
Поштарка зблідла, побачивши цю адресу. Мовчки подала йому формуляр на рекомендований лист.
— І відразу попрошу бланк на скаргу, — сказав Ізидор.
Це був дуже простий бізнес. Ізидор висилав такий лист раз у місяць. Відомо було, що він не лише не дійде до адресата, але й не покине кордонів навіть повіту. Щомісяця отримував відшкодування за ці листи. Нарешті, вкладав у конверт чистий аркуш. Не було вже сенсу просити проспекти. Це був екстра-заробіток, який Ізидор відкладав у скриньку з-під чаю. На квиток до Бразилії.
Навесні наступного року нишпорки в плащах забрали Ізидора до Ташува. Засвітили лампою в очі.
— Шифр, — промовив один з них.
— Що «шифр»? — запитав Ізидор.
Другий відважив йому доброго ляща.
— Назви шифр. Яким способом шифруєш інформацію?
— Яку інформацію? — здивувавсь Ізидор.
Знову дістав в обличчя, цього разу сильніше. Відчув кров на губі.
— Ми перевірили всіма доступними методами кожне слово, кожний квадратний сантиметр листа й конверта. Розшаровували папір. Перевірили марки. Збільшували кожну в десятки разів. Досліджували під мікроскопом їхні зубчики і склад клею. Аналізували кожну літерку, кожну крапку й кому…
— Але нічого не знайшли, — докинув другий, той, що бив.
— Там немає ніякого шифру, — тихо сказав Ізидор і хусточкою витер кров з-під носа.
Обидва чоловіки розсміялися.
— Ну добре, — почав перший. — Домовмося: почнемо ще раз, спочатку. Ми тобі нічого не зробимо. Напишемо в протоколі, що ти не зовсім нормальний. Таким тебе, зрештою, всі вважають. І відпустимо додому. А ти нам за це розкриєш свій секрет. Де ми допустилися помилки?
— Там нема нічого такого.
Друтий був більш нервовим. Наблизив своє обличчя до Ізидорового. Смердів циґарками.
— Слухай, мудрагелю. Ти вислав двадцять шість листів до «Вільної Європи». В більшості з них були чисті аркуші. Ти грався з вогнем. І догрався.
— Просто скажи, як ти шифрував. І все. Підеш додому.
Ізидор зітхнув.
— Бачу, ви в цьому дуже зацікавлені, але я, справді, не можу вам допомогти. Там не було жодних шифрів. Це були чисті аркуші. Нічого більше.
Тоді другий нишпорка зірвався з крісла і вдарив Ізидора кулаком в обличчя. Ізидор зсунувся з крісла й утратив свідомість.
— Це чокнутий, — сказав перший.
— Запам’ятай, приятелю, що ми тобі ніколи не дамо спокою, — процідив другий, масажуючи свій кулак.
Ізидор був затриманий на сорок вісім годин. Потім прийшов охоронець і мовчки відчинив перед ним двері.