Дітлахи поверталися на обід, який Міся часто подавала в садок під дерева. Після обіду вони знову йшли до річки. Ввечері Сюзана організовувала гру в карти, в «держави-міста» або в щось інше, аби лиш було тихо. Інколи Місин син Вітек, не набагато старший за них, розпалював їм за гіркою вогнище.
Щороку в ніч на Йвана Купала онуки дідича Попельського вибиралися до лісу за цвітом папороті. Це перетворилося на ритуал, а якогось року няня Сюзана дозволила їм піти самим. Онуки дідича скористалися нагодою й нишком купили в Єшкотлі пляшку дешевого вина. Прихопили з собою канапки, пляшки лимонаду, солодощі та ліхтарики. Вони сиділи на лавці у дворі та чекали, коли нарешті смеркне. Сміялися й галасували, раділи, пам’ятаючи про сховану пляшку.
Онуки дідича Попельського притихли лише в лісі, не тому, що зіпсувався настрій, а тому, що ліс у темряві здавався могутнім і страшним. Відважно хотіли йти на Воденицю, однак темрява стримала їхні заміри. Водениця була місцем, заселеним духами. Вирішили піти у вільшину, туди, де росте найбільше папороті. Вип’ють вина і запалять заборонену циґарку, як селюки з Правіка.
Діти йшли до берега вервечкою, тримаючись одне за одного.
Було так темно, що витягнуті наперед руки ледь маячіли в мороці. Лише небо здавалося світлішим од довкілля, сповитого темрявою, — подірявлена зорями велич небесного друшляка.
Ліс поводив себе, як тварина, що хоче налякати, — стрясав на них росу, випускав сов, наказував зайцям зненацька зірватися з-під їхніх ніг.
Дітлахи ввійшли в вільшину і навпомацки зробили собі бенкет. Зажевріли вогники циґарок. Вино, яке пили з шийки вперше в житті, додавало відваги. Потім вони розбіглися між папороттю, аж поки котресь із них знайшло щось блискуче. Шумів потурбований ліс. Той, хто знайшов, покликав інших. Був схвильований.
— Здається, є, здається, є, — повторював він.
Серед сплетених кущів ожини, у вільгості листя папороті мерехтіло щось срібне. Діти розгорнули палицями лапате листя й у світлі ліхтариків побачили консервну бляшанку. Той, хто її знайшов, був розчарований, він підчепив її палицею і шпурнув далеко в кущі.
Онуки дідича всілися ще на якусь мить, аби допити вино, а згодом повернулися на дорогу.
Лише тоді консервна бляшанка засяяла незвичайним срібним блиском.
Це бачила Колоска, котра в ніч на Йвана Купала завжди збирала зілля, проте вона була застарою, щоб загадувати якісь бажання, та й знала, скільки клопоту можна собі напитати цвітом папороті. Тож обминула його здалеки.
Час дідича Попельського
— Місю, ти питимеш зі мною чай, коли закінчиш? — запитала донька Попельських, яка й досі мала вигляд тендітної панночки.
Міся випросталася над горою брудного посуду й витерла фартухом руки.
— Чай ні, але каву з задоволенням.
Вони пішли з тацею й сіли за надвірним столом. Ліля з Маєю закінчили перемивання.
— Місю, тобі, напевно, важко доводиться. Все коло плити й коло плити, а тоді стільки посуду… Ми тобі дуже вдячні. Якби не ви, ми не мали б куди приїжджати. А це ж наші рідні місця.
Дідичівна Попельська, яка колись, давним-давно, бігала зі своїм великим псом луками, сумно зітхнула.
— А якщо б не ви, то ми не прожили б на Павлову пенсію. Приймати вас — то мій внесок родині.
— Не гоже так думати, Місю. Бо жінка працює в домі, народжує дітей, займається господарством, сама добре знаєш…
— Але не заробляє, не приносить у хату грошей.
До столу злітались оси та делікатно злизували шоколадну пряникову глазур. Місі вони не заважали, та дідичівна Попельська боялася ос.
— Коли я була маленька, оса вжалила мене в повіку. Я тоді була з батьком, мама саме поїхала до Кракова… це було десь тридцять п’ятого, тридцять шостого року. Батько запанікував, бігав будинком і кричав на мене, а потім відвіз кудись машиною. Ледь пам’ятаю, здається, до якогось єврея в містечку…
Дідичівна Попельська підперла підборіддя рукою, а її погляд мандрував десь поміж яблуневим та липовим листям.
— Дідич Попельський… це був не простий собі чоловік, — сказала Міся.
Карі очі дідичівни стали скляними й нагадували краплі падевого меду. Міся здогадалася, що її особистий внутрішній струмінь часу, такий, який носить у собі кожна людина, закрутивсь і в просторі між листям дерев висвітлює їй зараз образи минулого.
Попельські, виїхавши до Кракова, скуштували лиха. Жили зі спродуваного зі щемом у серці срібла. Численна родина, розпорошена по цілому світі, допомагала трохи родичам, наскільки це було можливо, доларами чи золотом. Дідича Попельського звинуватили в співпраці з окупантами, бо продавав їм лісоматеріал. Він просидів кілька місяців у в’язниці, але його зрештою звільнили через психічний розлад, котрий підкуплений психіатр трохи, хоч і не набагато, перебільшив.