— Ізидор не такий, як видається, — промовила Міся.
— Ой, я не мала на увазі нічого поганого… Мій батько також не був божевільним. А може, був?
Міся рішуче заперечила.
— Найбільше, Місю, я боюся, що його дивацтво могло б бути спадковим і перейти на когось з моїх дітей. Але я піклуюся про них. Вони вчаться англійської, і я хочу послати їх до родичів у Францію, щоб побачили трохи світу. Хотіла б, аби вони здобули добру освіту — інформатика, економіка, — десь на Заході, конкретні спеціальності, які щось дають. Мої плавають, грають у теніс, цікавляться мистецтвом і літературою… Сама поглянь: здорові та нормальні діти.
Міся прослідкувала за поглядом дідичівни Попельської й побачила внуків дідича, які якраз повернулися з річки. Вони мали барвисті купальні халати, а в руках тримали акваланги. Галасливо штовхалися в хвіртці.
— Все буде добре, — сказала дідичівна Попельська. — Світ зараз інший, аніж колись. Кращий, більший, світліший. Є щеплення проти хвороб, немає війни, люди живуть довше… Ти теж так думаєш?
Міся заглянула у склянку з кавовою гущею й похитала головою.
Час Гри
«У Сьомому Світі нащадки перших людей мандрували і мандрували разом, аж поки дійшли до мальовничої долини. «А тепер, — сказали вони, — побудуймо собі місто та вежу, що сягне неба, щоб стали ми єдиним народом і не дали Богові розпорошити себе!» Й негайно взялися до роботи, зносячи каміння та використовуючи смолу замість розчину. Постало велетенське місто, посеред якого росла вежа, аж поки знялась так високо, що з її верху було видно те, що є поза Вісьмома Світами. Часом, коли небо було безхмарним, ті, що працювали найвище, підносили руки до очей, аби не засліпило їх сонце, і бачили п’яти Бога та звивини величезного вужа, котрий пожирає час.
Деякі з них патиками намагалися сягнути ще вище.
Бог дивився на них і занепокоєно думав: «Допоки залишатимуться одним народом і говоритимуть однією мовою, вони зможуть зробити все, що спаде їм на думку… Тож перемішаю їхні мови, замкну їх у самих собі й влаштую так, що не будуть вони розуміти одне одного. Тоді повернуть одне проти одного, а мені дадуть спокій». Так Бог і вчинив.
Люди розпорошилися на всі сторони світу та стали одне одному ворогами. Але збереглася в них пам’ять про те, що побачили. А хто раз бачив межі світу, той найболісніше переживатиме своє ув’язнення».
Час Папужихи
Щопонеділка Стася Папужиха вибиралася на ярмарок до Ташува. Цього дня автобуси були такі переповнені, що минали зупинку в лісі. Отож Стася ставала на узбіччі й зупиняла попутні машини. Спершу «сиренки» та «Варшави», пізніше великі та малі «фіати». Незграбно залізала досередини, а розмова з водієм починалася завжди в один і той самий спосіб:
— Чи ви знаєте Павла Боського?
Бувало, водій знав.
— То це мій брат. Він — інспектор.
Водій обертавсь до неї і дивився з підозрою, тож вона повторювала:
— Я сестра Павла Боського.
Він не вірив.
Стася на старість розповніла та змаліла. Її й так завжди масивний ніс став ще більшим, а очі втратили блиск. Ноги понабрякали, тож вона взувала чоловічі сандалі. З колись красивих зубів залишилося лише два. Час не був прихильним до Стасі Папужихи, й важко було дивуватися тому, що водії не хотіли повірити, начебто вона сестра інспектора Боського.
Одного такого ярмаркового понеділка її зачепила машина. Стася оглухла. Невгамовний шум у голові заглушив звуки світу. Часом у цьому шумі з’являлися якісь голоси, уривки музики, та Стася не знала, звідки вони, — чи пробиваються до неї ззовні, чи плинуть з неї самої. Вона дослухалася до них, латаючи шкарпетки і безкінечно переробляючи Місині речі.
Вечорами вона охоче ходила до Боських, надто влітку, коли в них бувало весело. Нагорі мешкали дачники з дітьми та онуками. Виносили в садок стіл і пили горілку. Павел витягав скрипку, і його діти відразу ж брали свої інструменти: Антек — акордеон, Аделька, — перед тим як поїхала, — скрипку, Вітек — контрабас, Ліля й Мая — гітару та флейту. Павел подавав знак смичком, і всі починали ритмічно рухати пальцями, погойдувалися та вибивали ногою ритм. Завжди починали з «Сопок Маньчжурії». Стася впізнавала музику за їхніми обличчями: при «Сопках Маньчжурії» в рисах дітей з’являвся на мить Міхал Небеський. «Хіба таке можливо, — замислювалася вона, — щоб небіжчики й далі жили в тілах своїх онуків?» І чи вона також так житиме в обличчях Янкових дітей?