Стася Папужиха тужила за сином, який після школи залишився в Шльонську. Приїжджав рідко й щоразу, як його батько, казав Стасі чекати й чекати на нього. Раннім літом вона готувала для нього кімнату, та він не хотів залишатися, як Павлові діти, до кінця канікул. Їхав через кілька днів і забував забрати з собою соки, які вона робила для нього цілий рік. Однак брав гроші, які мати заробляла на горілці.
Стася проводжала сина до зупинки на Кельцькому шосе. Там лежав камінь, Стася піднімала його й просила:
— Поклади сюди руку. Матиму пам’ятку про тебе.
Янек неспокійно озирався, потім дозволяв, аби під каменем на роздоріжжі залишився на рік відбиток його долоні. Згодом, на Різдво Христове та Великдень, надсилав листи, які починалися завжди однаково: «Передусім повідомляю, що я здоровий, чого й Вам бажаю».
Його побажання не мали сили. Пишучи, Янек, напевно, думав про щось інше. Якось узимку Стася раптом захворіла й, перш ніж швидкій допомозі пощастило пробитись через снігові замети, померла.
Янек приїхав запізно, тоді, коли засипали могилу й усі вже розійшлись. Пішов до хати й довго розглядався. Всі ці слоїки з соками, ситцеві фіранки, плетені накидки та коробочки, зроблені з листівок, які він висилав мамі на свята та іменини, не мали для нього цінности. Меблі роботи діда Боського були грубі й зовсім не пасували до сучасних полірованих секцій. Філіжанки були надщерблені й з повідбиваними вушками. Сніг удирався до хати через щілини в дверях. Янек замкнув хату й пішов віддати ключ вуйкові.
— Я не хочу ані цієї хати, ані чогось, що походить з Правіка, — сказав Павлові.
Повертаючись Гостинцем на автобусну зупинку, він постояв над каменем і після хвилинного вагання зробив те ж саме, що й кожного року. Цього разу втиснув долоню глибоко в холодну, напівзамерзлу землю і тримав її там, аж поки від холоду здубіли пальці.
Час чотирикратних речей
Ізидор рік у рік дедалі більше усвідомлював, що ніколи не виїде з Правіка. Згадував межу в лісі, той невидимий мур. Ця межа була для нього. Можливо, Рута вміла її перейти, та він не мав ані сили, ані бажання.
Дім порожнів. Лише влітку оживав завдяки дачникам, а тоді Ізидор взагалі не полишав горища. Боявся чужих людей. Останньої зими до Боських часто приїжджав Уклея. Він зістарівся і ще більше розповнів. Мав сіре, запухле обличчя та почервонілі від горілки очі. Сідав за стіл, мов гора зіпсутого м’яса, і своїм хрипким голосом безкінечно хвалився. Ізидор його ненавидів.
Уклея, напевно, відчував це, а позаяк був щедра душа, як той чорт, то зробив Ізидорові презент — подарував йому Рутині світлини. Був це подарунок з підтекстом: Уклея вибрав тільки ті фотографії, на яких Рутине оголене тіло, пошматоване чудернацьким освітленням, накривали купи його тіла. Лише на кількох з них було видно жіноче обличчя — роззявлений рот, прилипле до щік, мокре від поту волосся.
Ізидор мовчки перебрав світлини, поклав їх на стіл і пішов нагору.
— Нащо ти показав йому ці знімки? — ще почув голос Павла.
Уклея вибухнув сміхом.
Відтоді Ізидор перестав сходити вниз. Міся виносила на горище їжу й сідала біля нього на ліжку. Вони мовчали якусь мить, після чого Міся зітхала та поверталася на кухню.
Ізидорові не хотілося вставати. Добре було лежати й дивитися сни. А снилося йому ввесь час одне й те ж — величезний простір, наповнений геометричними фіґурами: матові багатогранники, прозорі піраміди та циліндри, що переливалися всіма веселковими барвами. Вони пливли над просторою площиною, яку можна було б назвати землею, коли б не те, що не було над нею неба. Замість неба зяяла велика чорна діра. Її розглядання заколисувало страх.
У сні панувала тиша. Навіть коли потужні брили терлись одна об одну, це не супроводжувалося жодним скреготом, жодним шелестом.
У цьому сні не було Ізидора. Був лише якийсь чужий споглядач, свідок подій його життя, який жив в Ізидорові, та ним не був.
Після такого сну в Ізидора боліла голова, й він мусив боротися зі схлипуванням, яке взялося невідомо звідки й назавжди замешкало в його горлі.
Одного разу до нього прийшов Павел. Сказав, що збираються грати в садку і щоб він зійшов до них. Розглядався по горищі з повагою.
— А в тебе тут непогано, — буркнув він.
Зима товаришувала з Ізидоровим смутком. Коли дивився на голі поля і сіре вологе небо, йому постійно пригадувався один і той самий краєвид, який він колись побачив завдяки Іванові Мукті — образ світу без жодного значення та сенсу, без Бога. Нажаханий, Ізидор кліпав повіками — так сильно хотів назавжди витерти з пам’яти це видіння. Та образ, живлений смутком, мав тенденцію до розростання, огортав тіло та душу. Ізидор дедалі частіше відчував себе старим, боліли кістки на кожну зміну погоди — світ знущався над ним усіма можливими способами. Ізидор не знав, що з собою робити, куди сховатися.