Міся ж за місяць до смерти ввесь час бачила лівий бік світу. Чекав там на неї янгол-охоронець, котрий завжди з’являвся в справді важливі моменти.
Час Павла
Оскільки склеп іще й досі не був готовий, Павел поховав Місю біля Женовефи й Міхала. Подумав, що це їй повинно сподобатися. Сам був цілковито поглинутий будівництвом склепу й давав робітникам дедалі складніші завдання, тож робота затяглася. Таким чином Павел Боський, інспектор, віддаляв у часі свою смерть.
Після похорону, коли діти поїхали, в будинку зробилося дуже тихо. Павлові було моторошно в цій тиші. Тож умикав телевізор і дивився всі програми. Гімн по закінченні передач був сигналом до сну. І лише тоді Павел чув, що він не сам. Нагорі рипіли дошки під повільними, важкими кроками Ізидора, який уже не сходив наниз. Ізидор дратував Павла, тому Павел пішов якось до нього нагору і намовив піти в будинок престарілих.
— Матимеш там догляд і гарячу їжу, — сказав він.
На його подив, шваґер не протестував. Назавтра був уже спакований. Коли Павел побачив дві картонні валізки і рекламні проспекти, то відчув докори сумління, та лише на якусь мить.
«Матиме там догляд і гарячу їжу», — проказав тепер сам до себе.
В листопаді випав перший сніг, а далі вже падало й падало. В кімнатах запахло вільгістю, і Павел витяг звідкілясь електричний обігрівач, дуже слабенький, ледве трохи обігрівав одну кімнату. Телевізор стріляв од вільгости та холоду, але працював. Павел слідкував за прогнозами погоди й дивився всі новини, хоч загалом вони його не цікавили. Змінювалися якісь уряди. Якісь постаті з’являлись і зникали в срібному віконечку. Перед Різдвом приїхали доньки й забрали батька на Свят-вечір до себе. Наступного дня Павел наполіг на тому, щоб його відвезли назад, а там від снігу завалився дах батьківської хати. Сніг падав тепер усередину й покривав м’якеньким килимом меблі: порожню шафу, стіл, ліжко, на якому спав колись старий Боський, і нічний столик. Павел хотів був рятувати речі, тоді подумав, що сам не впорається з важкими меблями. Та й нащо вони йому?
— Тату, ти зробив поганий дах, — сказав до меблів. — Твої ґонти погнили. А мій дім стоїть.
Навесні вітри повалили дві стіни. Хата батькова та Стасина перетворилася на румовище. Влітку на Стасиному городі забуяли кропива та осот. Поміж ними розпачливо цвіли анемони й півонії. Запахли здичавілі полуниці. Павел не міг надивуватися тому, як швидко прогресує знищення та розклад. Немовби зведення будинків суперечило всій натурі землі та неба, неначе ріст стін, складання каміння одне на одне йшло впоперек течії часу. Павел жахнувся цієї думки. В телевізорі відлунав гімн, а екран засніжився. Павел повмикав усе світло й відчинив шафи.
Побачив рівненькі стоси постільної білизни, скатертин, серветок, рушників. Торкнувся їх пучками й раптом усім тілом затужив за Місею, витяг стос наволочок і занурився в них обличчям. Вони пахли милом, чистотою, порядком, як Міся, як світ, котрий був раніше. Він почав витягати з шаф усе, що в них було: свій і Місин одяг, бавовняні спідні сорочки та кальсони, мішечки зі шкарпетками, Місину білизну, її комбінації, які так добре знав, слизькі панчохи, паски та бюстгальтери, блузки та светри. Знімав з вішаків костюми (деякі з них, оті з ватяними плечима, пам’ятали ще воєнні часи), штани з ув’язненими в петельках пасками, сорочки з твердими комірцями, сукні та спідниці. Довго приглядався до сірого костюма з тонкої вовни й пригадувалось йому, що то він купував цей матеріал, а згодом возив до кравця. Місі захотілося широких вилогів та прорізаних кишень. З верхньої полиці Павел стягав капелюхи та хустки. З низу витягав сумки. Занурював руку в їхні холодні, слизькі нутрощі, немовби патрав мертвих тварин. На підлозі виросла гора безладно накиданих одна на одну речей. Майнула думка, що мусить роздати це дітям. Але Аделька пішла з дому. Так само Вітек. Павел навіть не знав, де вони. Однак згодом йому сяйнуло інше: одяг віддають лише після тих, котрі померли, а він же все ще живе.
— Живу й чуюся незле. Даю собі раду, — сказав сам до себе й тепер витяг із шафи давно забуту скрипку.
Вийшов з нею у двір і почав грати, спершу «Останню неділю», потім «На сопках Маньчжурії». Нічні метелики зліталися до лампи і кружляли над його головою — рухомий ореол, повен крилець та вусиків. Він грав так довго, аж поки запилені, позбавлені пружности струни порвались, одна за одною.