— Війна вже закінчилась. Усі вертаються.
Женовефа дала йому торбину борошна, попросила прийти й наступного дня, а наступного дня — знову запросила.
Елі рубав дрова, трусив сажу, робив дрібний ремонт. Вони розмовляли рідко й завжди про незначне. Женовефа розглядала його крадькома, та що довше дивилася, то більше її погляд прикипав до нього. Згодом уже не могла на нього не дивитись: просто поїдала його очима. Вночі їй снилося, ніби кохається з якимось чоловіком, і не був це ані Міхал, ані Елі, а хтось незнайомий. Прокидалася Женовефа з відчуттям бруду на собі. Вона наливала в миску води й мила все тіло. Хотіла забути сон. Потім дивилась у вікно, як робітники сходяться до млина. Бачила, що Елі крадькома позирає в її вікна. Женовефа ховалася за фіранку, сердита на себе за те, що серце тріпотить, як після бігу. «Не буду про нього думати, присягаюся», — зарікалась вона й бралася до праці. Перед полуднем ішла до Неджелі, завжди якимось чином зустрічаючи Елі. Здивована власним голосом, просила його прийти.
— Спекла тобі булку, — сказала вона вже в хаті й кивнула на стіл.
Елі сів несміливо, поклавши перед собою шапку. Женовефа вмостилась напроти й дивилася, як він їсть. Хлоп їв обережно та повільно. Білі крихти залишалися на його губах.
— Елі…
— Га? — підвів на неї погляд хлопець.
— Тобі було смачно?
— Еге.
Він сягнув через стіл рукою до її обличчя. Вона різко сахнулася.
— Не торкайся мене!
Хлопець похнюпив голову. Поклав руку на шапку. Мовчав. Женовефа сіла.
— Скажи, де ти хочеш мене торкнутися? — запитала вона тихо.
Він підвів голову. Їй здалось, ніби бачить у його очах червоні блискавки.
— Я б торкнувся тебе отут, — показав місце на своїй шиї.
Женовефа провела рукою по шиї, під пальцями відчула тепло шкіри і пульсування крови. Заплющила очі.
— А потім?
— Потім гладив би твої груди…
Вона глибоко зітхнула й відкинула голову назад.
— А де саме?
— Там, де найніжніше й найгарячіше… Прошу тебе… дозволь…
— Ні, — відповіла вона.
Елі підхопився й став перед нею. Женовефа відчувала подих, що пах солодкою булкою та молоком, неначе подих дитини.
— Не можна тобі мене торкатись. Забожися, що не торкнешся мене.
— Курва ти, — прохрипів він і кинув на землю зім’яту шапку. За ним гримнули двері.
Елі повернувся вночі. Тихенько постукав; Женовефа знала, що це він.
— Я забув шапку, — сказав пошепки Елі. — Кохаю тебе. Присягаюся, що не торкнуся тебе, поки ти сама цього не захочеш.
Вони сіли в кухні на підлозі. Смуги червоного жару освітлювали їхні обличчя.
— Я маю знати, чи живий Міхал. Я й досі його жінка.
— Чекатиму, але скажи, як довго?
— Не знаю. Можеш дивитися на мене.
— Покажи мені груди.
Женовефа зсунула з плечей нічну сорочку. Зблиснули голі груди та живіт. Вона чула, що Елі перехопило подих.
— Покажи, як ти мене прагнеш, — прошепотіла Женовефа.
Він розстебнув штани, й Женовефа побачила напружену пуцьку. Відчула ту насолоду зі сну, котра була коронацією всіх зусиль, поглядів і прискореного дихання. Ця насолода була поза всяким контролем, не можна було її затримати. А те, що зараз з’явилося, лякало, бо нічого більше вже бути не могло. Ось воно здійснилось, пролилося, закінчило і почало, і відтоді все, що станеться, буде ніяким і гидким, а голод, який прокинеться, буде ще сильнішим, аніж будь-коли досі.
Час дідича Попельського
Дідич Попельський утрачав віру. Не переставав вірити в Бога, але Бог і все інше робилися якимись невиразними, пласкими, наче гравюри в його Біблії.
Дідичеві здавалося, що все гаразд, коли з Котушува приїжджали Пельські, коли він грав вечорами у віст, коли розмовляв про мистецтво, коли відвідував свій погріб або обрізав троянди. Все було гаразд, коли з шаф пахло лавандою, коли він сидів за своїм дубовим письмовим столом з ручкою, що мала золоте перо, а ввечері жінчині руки масажували його стомлену спину. Та коли Попельський лишень виходив, виїжджав десь із дому, хоч би до Єшкотля на брудний ринок чи до навколишніх сіл, то просто втрачив фізичну стійкість до світу.
Він бачив будинки, що розсипалися, струхнявілі паркани, стерте часом каміння, яким було викладено головну вулицю, й думав: «Я народився запізно, світ прямує до свого кінця. Вже по всьому!» Боліла голова, погіршився зір, — дідичеві здавалося, ніби він став темнішим, — мерзли ноги, а якийсь невиразний біль переймав його всього. Було порожньо й безнадійно. І не було звідки чекати допомоги. Дідич повертався до палацу і ховався в своєму кабінеті — це на певний час затримувало розпад світу.