Володимир Арєнєв
ПРАВИЛА ГРИ
Частина друга
ДЕНЬ ДЕСЯТИЙ
— Якщо так піде і далі, ми звідси не виберемося й через рік, — флегматично зауважив Данкен.
Мені, зізнатися, було зараз байдуже. Навряд чи слова журналіста щось змінять. До того ж, мене дуже насторожувала поведінка Мугіда. Коли такі люди — владні, впевнені в собі, — починають розмірковувати, вагатися, я, особисто я, відчуваю, що лишається тільки уважно, дуже уважно спостерігати, аби з’ясувати, що ж призвело до цього непевного стану.
— Так, — у Данкена з’явилася невеличка група підтримки — в особі подружжя Валхірів, — так, пане Мугіде, коли ж нарешті приберуть цю каменюку?
Журналіст розгублено хекнув, оскільки його риторичне запитання стосувалося дещо іншого. Але — як-то кажуть, у кожної мухи своя купа проблем.
Оповідач зітхнув та похитав головою:
— Так-так, я згоден із вами, панове сприймачі. Жахлива безвідповідальність служби ремонтних робіт ні в якому разі не залишиться непокараною. Але оскільки попереду в нас ще кілька оповідей, то я б на вашому місці не турбувався. До того часу, коли ми скінчимо, каменя біля дверей, певен, уже не буде.
— А коли ми скінчимо? — повторив своє запитання Данкен.
Мугід глянув на нього так само незворушно і лише на мить іскринка іронії засвітилась в його очах (але я її помітив і, здається, Данкен — теж).
— Розумієте, пане журналісте, мені дуже важко назвати точну дату. Існують обставини, які ми не можемо передбачити — наприклад, різні випадковості, розлади самопочуття, як це вже було із панною Карною (вибачте, шановна, що згадую про це зайвий раз). Інакше кажучи…
— Я зрозумів, пане оповідачу. Можете не продовжувати. Дякую вам за вичерпну відповідь.
Мугід розвів руками й вклонився:
— Шкода…
— Не варто, — відмахнувся Данкен. — Не варто.
Ми почали підводитися й потроху розходитися хто куди. Був ранній вечір, і залишався час… — на що? Я от, наприклад, збирався як слід поїсти та зайнятися «Феноменом». А то ще таємничі служники «Вежі» виявлять пропажу фоліанта й відберуть. Я уявив собі цю батальну картину. Троє — п’ятеро людей в старовинному вбранні вчепилися в книгу з одного боку, я — з іншого, а на задньому плані, ховаючись за спинам служників, метушиться Мугід і, махаючи руками, горлає: «Обережніше, не пошкодьте», — йдеться, звісно, про книгу, а не про мене.
До речі, про книги. Коли вже пану оповідачеві і варто турбуватися, то зовсім не про «Феномен», який цілий та неушкоджений лежить у мене в кімнаті. Краще б уже замислився над долею пліснявого фоліанта, який я викинув разом із іншим мотлохом, коли вибирався із того загадкового поверху. І куди це моторні служники поділи всі речі? Він же, бідолаха, шукав, нервував, а знайти не зміг. Начебто, вони сміття не вижбурють просто з вікон «Вежі», хоча, за важких умов облоги можливе й не таке. Вистачило б харчів. І Обхад — головне, аби він вчасно зорієнтувався та дав сигнал, інакше всім нам…
Хвилиночку! Звідки я знаю, що Армахог доручив саме Обхадові…
Я похитав головою й уголос вилаявся. Луна незграбно підхопила незвичні слова й понесла по коридору, зачіплюючи за гобелени та електричні смолоскипи. Я перелякався.
/«Ви хоч знаєте, що інколи сприймачі ототожнюють себе з подіями, про які чують, і врешті-решт божеволіють? Просто не можуть повернутися назад. Уявляєте собі, ги?»/
Це розповідав Данкен у день прибуття. Тоді ці слова забулися… майже забулися, але зараз, коли розум, мій розум, видав ту нісенітницю про Обхада, я ладен був… Навіть не знаю на що. Але беззаперечним є одне: треба вибиратися звідси, і якомога скоріше.
Та це неможливо, приятелю. Ти замкнений — ви всі замкнені в «Вежі», поки пани рятівники не виявлять ласку і не заберуть камінь. А доти… Два дні тому, пригадується, я відчував щось подібне. Тоді я списав усе на сонне марення, але зараз я ж не спав!
У горлі з’явився Неприємний клубок, закортіло терміново випити. До людей, до людей, швидше до людей. Нехай навіть я натраплю на зануду-Чрагена, нехай Данкен дзижчить над вухом, нехай… — що завгодно, тільки б забути, стерти це відчуття повторюваності того, що відбувається!
Але у Великій залі вже (чи — ще?) нікого не було. Наливши собі з глечика якоїсь солодко-кислої гидоти, я одним махом ковтнув її й скривився: стало ще гірше. Напевне, це суб’єктивна, напевне, це минеться. Певно… Але не минало, наче хвиля, билося у свідомості, і хоч амплітуда коливань клятої хвилі вщухала, я знав, що вона знову розгойдається, варто лише дати поштовх. А цим поштовхом буде оповідь. Відмовитися? Так, це найкращий вихід — днинку посидіти в кімнаті, почитати.