У північних вежах не повинні чекати на подібний маневр. Вірніше, повинні, звичайно, але зараз навряд чи чекають. Давайте!..
У Північних насправді не були готові. Хтось там, нагорі, невдоволено скрикнув, коли здогадався, що відбувається. Але — пізно. Ті, хто встиг, хто зметикував раніше за інших, вже були біля виходу з ущелини. Щоправда, тих, хто біг у хвості, дістало кілька стріл, але навіть ці, поранені, спромоглися вибігти із зони обстрілу. Тільки один залишився нерухомо лежати.
Так, Вітігу, а що далі?
Орз відвів свій маленький загін (сімнадцять людей, із них — п’ятеро поранених) далі від веж і дозволив зупинитися. Двоє, в яких у цій сутичці дивом вціліли коні, спішилися, решта просто попадала на землю. Так, семеро із сімнадцяти — раби (троє — поранених), решта — солдати. А чого ти чекав, Вітігу, га?
— Що тепер? — перелякано запитав один із воїнів, довговолосий світлий хлопчина, років двадцяти — двадцяти трьох. Він зиркнув на ущелину й здригнувся: там іржав поранений кінь, який ніяк не міг померти.
Ну і питаннячко в тебе, парубче. В яблучко.
— Чекати ночі, — звелів Орз. — Вночі пробиратимемося до своїх.
Він здогадувався, що швидше за все ця спроба заздалегідь приречена на невдачу. Півничани у вежах не ловитимуть ґав, будьте певні. Але про це потурбуємося згодом.
Нарешті поранений кінь замовк.
Тиша знову заспокоєно вмостилася та задрімала.
/зміщення — сонячний блик у краплині крові на клинку/
Обхад пильно спостерігав за побоїщем. Він дивився згори на метушливих людей в ущелині, на спокійних стрільців на балконах Південно-Східної. Потім відійшов до попелища вчорашньої ватри й умостився на колоді, де було розстелено дорожній плащ.
— Хумінів майже знищено, — повідомив Джулах.
Обхад здивувався:
— Ти очікував іншого? Кінець цієї різанини можна було передбачити задовго до початку.
— Здається, вам подобається війна, — зауважив жрець Ув-Дайгрейса, відходячи від краю Коронованого. — Дивно.
— Нічого дивного. Я люблю ризик, а війні він властивий так само, як і багатьом іншим проявам життя… та смерті. Але у війни є багато інших… аспектів, які я ненавиджу. Втім… облишмо це, гаразд?
Джулах не відповів. Він знову дивився на те, що відбувалося внизу. Судячи зі звуків, там уже все скінчилося, і тільки самотній крик піднімався ниткою жертовного вогнища до хмарин — і вище, до неба, сьогодні дуже яскравого, майже прозорого.
— Деяким пощастило врятуватися, — промовив жрець. — Частина хумінів повернулася у табір, частина — перейшла ущелину. Звідси, щоправда, їх майже не видно.
Можливо, все це підлаштовано спеціально? І ті, хто перейшов на цей бік, спробують знайти інший прохід? Навряд чи… Але варто переговорити з ятру.
— Скільки їх?
Певно, жрець думав про те ж.
— Близько двадцяти. Є поранені. У північних вежах не чекали такої спритності, але врешті-решт зрозуміли, що до чого, і зробили спробу виправитися.
Що ж, цілком може бути…
— Гадаю, нам слід прогулятися вниз, — зауважив Обхад. — Треба поговорити із горцями.
Джулах мовчки знизав плечима і продовжував споглядати картину побоїща.
— Що там? — запитав тисячник, уражений цією мовчанкою.
— Хуміни заворушилися в таборі. Схоже, вони готуються до облоги. Валитимуть дерева — і т. ін. У них із собою кілька невеличких балістоподібних машин.
— А ви очікували пам’ятник Ув-Дайгрейсові у повний зріст? — мугикнув Обхад.
Джулах смикнувся.
От я тебе і зачепив, парубче. Краще б тобі не забувати про те, хто тут хто.
— Я гадаю, час вирушати вниз. Не хочу повертатися у сутінках — на цій стежині можна спокійно переламати собі кістки.
— Мені здається, це не обов’язково, — вимовив Джулах.
Він опинився несподівано близько до тисячника, і це останньому дуже не сподобалося. Обхад звик чути, коли хтось до нього наближається.
— Що ти маєш на увазі?
За звичкою, що страшенно дратувала тисячника, жрець промовчав і почав повільно спускатися вниз стежиною. Пройшов трішки, зупинився та хаотично замахав руками, наче несподівано з’їхав з глузду й почав вважати себе вітряком.
За кілька хвилин Джулах піднявся назад.
— Невже думаєте, що нас залишили тут без нагляду? — в його голосі не було й тіні насмішки, але — проковтни демон! — саме нею й тхнуло від цих слів — так з-під дверей різниці тхне кров’ю та смертю, навіть якщо ти не бачиш розпанаханих сокирою туш.
Цього разу прийшла черга Обхада змовчати.