— А я от чув, — зітхнув Нірих, — горці щомісяця, коли на небі — молодик, — влаштовують оргії. Збираються всім селищем, і кожен обирає ту, яку хоче. Ну і…
— Ти бачив? — презирливо запитав Обхад. Він не любив цього вискочку, як не любить будь-який лідер свого найсильнішого конкурента. Щоправда, Нірих був великим базікою, і тому його поважали менше, ніж Обхада.
Тепер вискочка хмикнув та постукав зігнутим пальцем по лобі:
— А ти поміркуй! Горці ж туди нікого не пускають. Але люди бувалі, сміливі, змогли пробратися та розповідали. Звичайно, на такий ризик не кожен…
— Коли не помиляюся, завтра молодик, — недобре посміхаючись, зауважив Обхад. — Саме час розім’ятися.
Звичайно, не могло бути й мови про те, аби залишити вежу звичайним шляхом, через підземний хід. Але друзі допомогли: звісно, у Південно-Західній мали в запасі певну кількість мотузяних драбин — одну з них і «позичили» на ніч. Прихопивши найнеобхідніше, Обхад спустився в ущелину і поквапився до північного виходу, аби стежинами дістатися на перевал Анг-Силіб та послідкувати за щомісячними оргіями горців.
Смішно подумати! Його спіймали за годину і привели у селище — яке мирно собі спало й не підозрювало, що мусить займатися у ці нічні години всілякими сексуальними витребеньками. А молодий ятру, почувши про те, по що прийшов до них ашедгунець, довго та образливо сміявся. Батько веселуна, щоправда, зупинив синочка. Урешті-решт, що знають півничани про горців?..
Обхада відпустили. Навіть подарували списа, щоб міг сказати: був, бачив; навіть сувенір приніс.
Але він тоді промовчав — бридко було пліткувати про нормальних людей. Тицьнув списа у руки ошалілого Ніриха та пішов до карцеру (Хранитель якось дізнався про авантюру). Після цього випадку авторитет Обхада надзвичайно зріс, та незабаром майбутній тисячник залишив Північно-Західну, і події давньої ночі поступово відійшли у минуле.
А от ім’я молодого ятру-веселуна мимоволі запам’яталося: Ха-Кинг.
/зміщення — жовтий блиск в очах чорного пугача/
Орз Вітіг ще раз оглянув своїх підопічних. Сутеніє. Треба щось вирішувати.
Узагалі-то, і вирішувати нема чого. Залишатися тут, на території ворога, без провіанту, без фуражу для коней, і чекати, доки свої пройдуть ущелину?.. Безумство. До того ж, за таке по голівці не погладять — зараз кожна людина на рахунку. Данн, напевне, і так божеволіє, намагаючись розв’язати задачку півничан.
Непоганий він чолов’яга, Охтанг; трохи, щоправда, ризиковий, але це навіть на краще.
Грифи так і сновигали по небу, наче чайки біля берега, коли на нього від туги викидається очманілий кит.
Двоє чудом уцілілих коней трохи заспокоїлися, але ніздрі їхні все одно несамовито роздувалися, відчуваючи запах смерті. Вітіг наказав рабам обмотати копита тварин ганчір’ям. Він ще не був певен, чи ризикне взяти звірів із собою — вони необережним звуком могли розсекретити задум — але чимось треба було відволікти людей. До того ж, впевненість, що Вітіг вірить: усі, навіть тварини, повернуться назад, — могло б трохи підняти поганий настрій маленького загону.
Але повернуться точно не всі.
У невеличкій печерці, яку вони використовували як тимчасове укриття, палало вогнище; поряд лежали поранені. Двом, схоже, незабаром належало назавжди вирушити під турботливу правицю Оберігаючого. Світловолосому рабу стріли пошкодили легеню, воїну з приморських країв у голову влучив камінь. Тепер у солдата різко погіршилося самопочуття, з носа текла кров, він не відповідав на звертання. Орз не був лікарем, але бачив: їм не вижити. Брати їх із собою у прорив — дурість, якої він робити не збирався.
— Смеркає, — сказав хтось. — Боже, там, напевно, повно грифів!
Вітіг різко повернувся.
— Я б порадив тобі боятися півничан, а не птахів. Кури з великими крилами навряд чи нам загрожуватимуть. Вони зараз не агресивні, ситі, а от у нас ще буде можливість перетворитися на їхню поживу, коли боятимемося якихось там грифів.