Несподівано забемкали дзвони. Важке гудіння наповнило ущелину й вилилося за її межі. Почулися окремі занепокоєні ляскання крильми — падальщиків сполохали.
Вежі перемовляються між собою. Можливо, просто обмінюються ввічливим «у нас все гаразд, а у вас?». Але ймовірніше, мова йде про «південців, що проскочили до північного проходу», і мова ця дуже проста та нехитра: «будьте напоготові, намагатимуться пролізти назад; зупинити, знищити».
Дзвони ще трохи подзеленькали та змовкли, залишивши гнітюче враження. Всі Орзові намагання підняти у загоні настрій, схоже, зійшли нанівець.
— Добре, готуйтеся, — кинув він підопічним і попрямував до ватри, аби подивитися, /чи не вирушили приречені до Оберігаючого/
як там почуваються поранені.
Приморець своє вже віджив. Він нерухомо лежав, і хоча тіло його ще зберігало тепло, але тепло це було позиченим у вогнища. Довговолосий світлий хлопчина, що сидів поруч із пораненими, повільно підвів очі на Вітіга та повідомив:
— Помер. Можете не перевіряти.
Ох, не подобається мені твій настрій, парубче. Нічого, там побачимо.
— А другий?
Можна було і не питати. Раб, як не дивно, ще дихав, нехай і слабо. Але йому лишалося не більше кількох годин.
Орз схилився над ним і поклав руку на плече, аби привернути до себе увагу. Червоні повіки ворухнулися, раб подивився на офіцера цілком свідомо, але говорити нічого не став. Чекав, поки щось скаже Вітіг:
— Послухай, ти мусиш дещо зробити. Розумієш? Кивни, коли так.
Світловолосий кивнув.
— У нас є коні. Відпускати їх я не хочу — мало що може трапитися, — раптом не проб’ємося і комусь доведеться повертатися, — але і прив’язувати — також не хочу. Коні ж ні в чому не винні. Коротше, я зроблю довгий повід і дам тобі, гаразд? Якщо ми до світанку не повернемося, відпустиш їх.
Раб повагався, але погодився:
— Тварини дійсно не винні, офіцере.
— Дякую, — Вітіг поплескав його по плечу та підвівся.
— Ну що, всі готові?
Безглузде запитання.
За допомогою Вітіга зробили повід потрібної довжини та передали рабові. Потім Орз глянув на небо і наказав «Уперед!».
Місяць поки не зійшов; може, встигнемо.
Безумовно, у півничан мають бути якісь засоби для освітлення Кріни, але це з’ясується тільки, коли прориватимемося. Допоможи Оберігаючий, щоб не надто пізно.
П’ятнадцятеро підійшли до входу в ущелину й завмерли. Зір поступово звикав до темряви, і незабаром вони вже розрізняли стіни Кріни, її дно та вайлуваті валуни, розкидані тут і там. На деяких, втягнувши у плечі лисі голови, сиділи грифи.
— Йти один за одним, — тихо наказав Вітіг. — Не галасувати. Розмовляти тільки у крайньому разі. Ходімо.
Для зручності він розбив увесь шлях на декілька невеличких ланок-переходів. Перша — від входу в ущелину до найближчого валуна з грифом. Природно, поряд із птахом він проходити не збирався, але все одно ця частина була вирішальною. Сполохається стерв’ятник і почне галасувати так, аби це могло привернути увагу вартових на вежах?
Гриф дрімав. Ситий і тому — лінивий, але достатньо чутливий, він підніс голову та повертів нею. Птах чув якісь звуки, але, через довколишню темряву, не бачив їхнього джерела. Все-таки гриф — денний падальщик, і його зір вночі майже ніякий. Зазвичай грифи ночують у якихось безпечних місцях, у гніздах або на неприступних скелях. Вони б і сьогодні вирушили туди, але важко злетіти, коли твоє черево по зав’язку набите м’ясом.
Люди завмерли — навіть раніше, ніж Вітіг встиг віддати наказ. Неодмінно треба було дочекатися, доки птах заспокоїться.
Гриф ще трохи покрутив лисою головою, потім, певно, вирішив, що небезпеки немає, і знову задрімав.
Загін рушив далі.
Чим далі вони заглиблювалися, тим нервовішими ставали птахи; до того ж, у кожному наступному переході люди ризикували переполохати все більше стерв’ятників.
Потім на Північно-Західній несподівано спалахнуло світло — відразу на кількох балконах, — і промені, які взагалі незрозуміло звідки взялися, вп’ялися у масивне тіло темряви. Перелякано скрикнули грифи.
Вітіг не знав, чи радіти цьому, чи клясти все на світі. Орз люто поглянув на своїх людей і мовчки, одними очима, наказав не ворушитися.
Що робити? Оберігаючий, що робити?!
Незрозуміло, чому так довго півничани збиралися… хоча, ні — все ясно, як божий день. Дали нам шанс виповзти зі схованки, а тепер осліплять та знищать раніше, ніж встигнемо щось вдіяти.