— Та, про різне побалакати, — сказав Кен. — Про зухвалу молодь у тому числі.
— Пішов ти!!!…
— Розумію, розумію. Розумію щодо молоді, — Скажений посміхнувся самою нахабною посмішкою зі своїх коронних. — Захищаєш, піклуєшся. А що, порошок, який так щиро додають у жратву кухарі, діє тільки на тих, у кого є потяг до протилежної статі? Або ж ти потайки виливаєш суп, га? А можливо, великим начальникам — ти ж у нас великий начальник, чи не так? — порошок додавати не годиться, а молоденьких хлопчиків — скільки завгодно?
Несподівано Кен опинився поруч; він ухопив Скаженого за вилоги нової сорочки та притяг до себе. При цьому обличчя Клинка залишалося незворушним, наче у висіченої з дерева статуї на мосту через Ханх.
Він струснув Мабора, як трясе господиня стару ковдру, аби вибити пилюгу, — потім розвернув та жбурнув униз.
«Везунчик» впав на кам'яні сходинки й відчув у роті знайомий ще з Могил солоний привкус.
— Я б прибив тебе, але не для цього витягав із рудників, — сказав Кен звідкись згори. — Тому живи, але знай: твоє життя давно вже нічим не відрізняється від життя клопа. І в цьому винен ти, брате. Я дав тобі ще один шанс, а ти його знову похерив. Як знаєш, це — твоє життя.
Скажений змусив себе підвестися і подивитися у спину Кену.
— Які ж ми благородні та милосердні, братику! Що ж, там, в Ув-Дайгреса, тобі, можливо, зарахується, що ти колись зберіг життя одному клопові. Хоча, навряд. Маю певні сум…
Він закашлявся. Все-таки щось там у мені зіпсувалося від оцих сходинкових перельотів.
Кен, звісно, не відповів.
Мабор витер долонею кров із розбитих вуст й сплюнув криваву слину. Краще б вже добив, благодійник. Усе одно здихати в цих вежах.
Швендяти по Північно-Західній розхотілося, і Скажений попрямував до казарм «везунчиків».
Як з’ясувалося, там на нього вже чекав Шеленгмах.
Трипалий розповів, що хуміни «активізувались і, ймовірно, готуються до серйозної облоги». Взагалі ж, усе зводилося до того, що віднині, аби хоча б частково відновити втрачену на рудниках форму, «везунчиків» зобов’язували тренуватися по кілька годин на день. Звісно, якщо вони не будуть зайняті нагальнішими справами.
Відповідальним за це Шеленгмах призначив Мабора. Скажений уїдливо (але так, аби звучало не надто явно) подякував Трипалому за довіру і тут-таки наказав усім вимітатися з казарм та йти на тренування.
Стати з кимось обличчям до обличчя та помахати мечами, нехай навіть — дерев’яними, було якраз те, чого Маборові зараз більше за все не вистачало.
/зміщення — клинок розтинає в повітрі сонячний промінь/
Орз із хлопчиною пролежали не рухаючись близько години. Точніше сказати він не міг.
Хоча, якщо послуговуватися суб’єктивними відчуттями, Вітігу здавалося, він валяється тут, на залитих кров’ю каменях, приблизно вічності дві — три.
Тільки-но вони впали, Орз наказав хлопцеві замовкнути й забути, що вміє ворушитися. «Навіть коли на тобі всядеться вся зграя тутешніх стерв’ятників, мусиш лежати нерухомо». (Тут, звичайно, десятник трохи перегнув палку, бо якби птахи вважали їх трупами, то зразу ж почали видзьобувати очі та розпанахувати черева, — а тут уже не до маскування. Але Вітіг сподівався, що у темряві стерв’ятники будуть таки дрімати, незважаючи на промені, які ще повзали в ущелині).
Але лежати тут до світанку не годилося. Треба було вибиратися.
Прочекавши неймовірно довгу годину та впевнившись, що у вежах заспокоїлися, Орз розповів хлопцеві свій план. Загалом, не план навіть, а так, єдиний можливий вихід із ситуації, в якій вони опинилися (якщо, звичайно, не брати до уваги смерть як інший ймовірний вихід).
За сигналом Вітіга вони поповзли назад дуже повільно — повільніше, ніж сунеться небом розпечене сонце. Аби жоден дозорний не помітив, коли раптом, усупереч сподіванням, якийсь випадковий промінь зачепить їх.
Орз із самого початку вирішив повертатися до північного виходу. Туди було значно ближче, ніж до своїх, а зараз цей аргумент грав вирішальну роль у розмірковуваннях Вітіга. Потім якось виберемося. Наші обов’язково прорвуться, і все буде гаразд. Якось виберемося.
Стерв’ятники від денної трапези та нещодавнього хвилювання, на людей уваги вже не звертали. Ті були «живою падаллю», якій ще треба трохи проіснувати, аби нарешті «стати придатними для вживання».
Хлопчина поводився біль-менш пристойно, не нудив і не намагався підвестися та побігти — спрацював досвід попередників. А ще кажуть, що дурний приклад — заразний! Він, щоправда, коли повз, намагався задирати догори зад та пересуватися рачки, але лютий Вітіг пошепки досить популярно пояснив, що трупам, навіть найсвіжішим, уже не світить стояти на кінцівках… — пацан затих та акуратно звивався на череві.